Олексій Михайлович Волков - Подорож у безвихідь

для Андрія наче зупинився, потрібно було зрушити з місця, а самому — кудись подітися. Раніше бувало: весь день у турботах, щойно встав — незчуєшся, як уже вечір. Тільки згадуєш, скільки всього зроблено. Саме цього хотілося досягнути й тепер — щоб дні минали швидко.

Ранам властиво гоїтися, зокрема й душевним. Просто для цього потрібен час. Цей важкий період треба прожити, якось перебути, і тоді стане легше. Напевно, на цьому й базувався основний його розрахунок.

Але варто було зупинитися й виринути з цього свідомо створеного виру турбот і проблем, ставало очевидно, що вихоплюють його звідти сподівання зовсім іншого роду: наприклад, на те, що раптом забринить телефон частими міжміськими дзвінками і з трубки долине тихий напівзабутий уже голос. Але чим далі спливав час, тим ясніше розумів Андрій, що цього не станеться. І тоді його несподівано починали охоплювати інші поривання. Розклад київських поїздів він давно знав напам’ять. Що як покинути все й сісти на один із них?

Ні, цього також статися не могло. Спочатку здавалося, що він ось-ось це зробить, і лише невідомо, що його стримує. Пізніше цей варіант розглядався як у принципі можливий. А потім… Потім Андрій зрозумів, що не поїде нізащо. У гарячці людина може спромогтися на що завгодно, а от коли мине запал… Стає вкрай незручно перед самим собою за свої недавні думки та бажання. Залишалося сподіватися на те, що гострота його переживань поступово згладиться, а він помалу забуде, що десь там, у Києві, серед сотень тисяч інших людей є така Ліна Голяченко.

Та минав час, а сподівання не виправдовувалися. Андрій дедалі більше усвідомлював, що цей виснажливий затяжний ривок із самого початку був позбавлений глузду, адже фінішу не існувало.

І тоді він склав руки. Відтепер із них випадало все, чого торкалися. Андрій відчув непереборну нехіть, відразу до роботи, невпевненість у собі. Чимдалі більша байдужість охоплювала його.

Він продовжував ходити на роботу, але вже ні на що не був здатним. Спочатку на нього поглядали здивовано, вважаючи, що це якесь непорозуміння і що це тимчасово. Потім почали дивитися косо та підозріло. У відомих усім лікарняних закутках, де медсестри після першої збираються за чашкою кави, а лікарі й за чаркою чогось міцнішого й де регулярно перемиваються кісточки усім по черзі, його прізвище дістало новий імпульс популярності. Одного разу це вже сталося. Після тієї ночі стрілянини у відділенні Андрій дійсно посів місце зірки лікарняних кулуарів. Тижнів зо три про нього поговорили та й забули. Тепер же він знову перетворився на популярного персонажа лікарняних пліток. Якось крізь причинені двері він почув необережний вислів колеги. Толя припустив, що в нього на ґрунті пережитого починається маніакально-депресивний психоз. Але Андрій навіть не образився. Йому було байдуже.

Увагу на нього звернуло навіть начальство. Усвідомивши нарешті, що з підлеглим не все гаразд, Варцаб’юк серйозно взявся за нього. Шеф давно вже числився пенсіонером, і ні для кого не було секретом, що ще відносно молодий та перспективний Мартинюк — перший претендент на те, щоб очолити районну хірургічну службу. Але часи, коли Андрій дійсно хотів цього, безповоротно минули. І Варцаб’юк махнув рукою, а сам Андрій полегшено зітхнув. Старий зав подобався йому, і засмучувати його не хотілося.

Дорогу до операційної також було забуто. Андрій почав негласно спеціалізуватися по тій категорії хворих, які не потребують оперативних втручань, не видужують і не помирають. Основною його справою стало написання історій хвороби. Щодня він приходив на роботу, за якихось півгодини робив обхід хворих, а далі сідав за стіл і писав, писав, писав… Писати він міг до нескінченності. Головне, щоб ніхто не заважав.

Особисте його життя так само звелося до елементарного. Андрій повинен був поїсти й нагодувати Діка. І все. Ніяких проблем, ніяких потреб та емоцій. Щоправда, іноді його серце таки стискалося від болю — тоді, коли доводилося бачити Дікові очі, які запитували господаря: «Чому ми сидимо вдома? Чому не йдемо на річку або в ліс? Чому не гуляємо щодня в парку, як раніше? Я ж пропадаю!» Так, Андрій бачив, що він пропадає. Тому тільки заради нього вирішив одного разу, взувши зранку чоботи, закинувши на спину рюкзак, вирушити в такий собі похід на природу. Дік довго та невгамовно скакав по квартирі, радісно скавучав, не даючи вдягнути ошийник, а потім носився по жовтій траві та осоці, гавкав наче божевільний, ліз у непролазні хащі, тремтів від давно забутих хвилюючих запахів. Андрій же не відчував нічого. Геть нічого. І не бачив сенсу в тому, щоб лазити по березі або лісі під пронизливим вітром. Вони навіть не запалили вогнища й не присіли перекусити.

І ще одну зміну помітив Андрій у собі. Це сталося не відразу. Довгий час він наче відчував, ніби щось не так, але не міг збагнути, що саме. Відчуття чогось не такого з’являлося періодично, час від часу, в якісь особливі моменти. Андрій довго мучився, не в змозі визначити, що викликає у нього такий дивний, непоясненний додатковий дискомфорт. І був вражений, коли зрозумів. На нього почали косо дивитися жінки. Чому, адже зовнішність його залишилась тією самою, а внутрішній стан мали однаково помічати як жінки, так і чоловіки. Але потім йому спало на думку одне доволі неординарне пояснення цього загадкового явища.

Можливо, чоловік, саме чоловік в суто біологічному сенсі, при зустрічі з жінкою, з будь-якою жінкою, мимоволі випромінює якусь чоловічу енергію, свого роду сексуальне біополе, яке сприймається, так само мимоволі, жінкою як належне, і вона, незалежно від власного бажання, якось реагує на нього. Ніколи раніше в Андрія не виникало таких гіпотез. Та якщо це припущення було правильним, то все ставало зрозумілим, адже він точно знав, що ніякої чоловічої енергії, ніякого сексуального біополя він зараз не випромінює.

Він зрозумів, що закінчився як фахівець, як різнобічно захоплена людина, як чоловік.

Ось коли Андрій знову згадав того, з ким доля зіткнула його так несподівано, у такому жорстокому протистоянні. Тільки