Максим Анатолійович Бутченко - Куркуль

нутро, куди з вдячністю поринули селяни, через силу намагаючись розгледіти, де вони перебувають. Усередині барака було темно. Вікон не виявилося — стіни були суцільними. Бліде світло падало лише з отвору, призначеного для димоходу — просто посеред будівлі стояла відкрита піч, яка палала вогнем, і легкі завитки диму піднімалися вгору. Мешканці барака підвелися з нар, із цікавістю розглядаючи новоприбулих. Слідом за Шевченком зайшла ще одна сім’я, тому, щоб устигнути розташуватися, Федот гаркнув:

— Де тут вільно?

Одна кістлява бабця тицьнула пальцем у правий кут — там виднілися три настили. Сім’я Шевченка попленталася туди, кинувши речі на дерев’яну площину. Друга — пішла в інший кут. Федот озирнувся — усього в бараці було чоловік двадцять, плюс ті, що приїхали. Із щілин у стінах задувало, насипаючи дрібну гірку сніжної крупи. До печі було далеко, а значить, доведеться дуже мерзнути. Барачні старожили спливали у висвітленні вогню, поглядали на селян. А ті негайно почали розкладатися, аби скоріше підійти до печі, простягнути до вогню свої червоні обморожені руки. Тут зайшов худорлявий; від розладу духу він постукував пальцями по щільній картонній папці зі списком «куркулів».

— Ну, таваріщі, тєпєрь будєм жить вмєстє. Хотя «жить», навєрно, громка сказано, — раптово він виправив самого себе.

— А ето ти правду ботаєш: єслі будєм жить, то нє громко, — промовив із четвертих нар окатий чолов’яга.

— Пагаварі єщьо, Антонов. Пайдьош завтра пєрвим в лес капкани правєрять, — пригрозив худорлявий.

— А чим ви харчуєтеся? — раптом запитав Петро. — Казьонні харчі є?

— Казьонні, кхе-кхе. Тут всьо казьонноє, даже ти, — також, усміхаючись, промовив Антонов.

— Ти, таваріщ, єво нє слушай. Нада — пришлють. А пока нам вєлєлі насабирать жратву самім. По вєснє начньом лєс валить і целіну абрабативать, — сказав худорлявий.

— Ето хто ж тібє вєлєл, лішенєц? Нє даром тєбя сюда вислалі, за светлиє, твар, дєла. Ти, Сергій Палич, савсєм рамси попутав, — раптово заговорив по фені Антонов.

— Партія пріказала. Так сказано: нада! — байдуже відповів Сергій Палич.

— Так вот пачіму тібя, шестьорку, сюда кінулі! Работать нам, как нада. Ти хоть амбразуру свою прікривай…

— Таваріщ із разлагающіхся елементав, нє абращайтє на нєво вніманія, — оголосив Сергій Палич.

Після цього він підійшов до Шевченка й простягнув руку.

— Рукавадітєль трудавой ячєйкі, Сєрдюков Сєргєй Палич, — промовив він.

Шевченко простягнув руку у відповідь, міцно стиснув її і відповів.

— Федот Степанович Шевченко, ватажок куркулів Слобожанщини.

Від останніх слів Сергій Палич отетерів, відкрив рота, трохи відсторонився, навіть, здавалося, протер руку після рукостискання. Це трохи потішило Федота, утім, ненадовго. Діти відігрілися, повернулися до лежаків. Сашка зібрала соломи для настилу, поклала ганчірки, примостила дівчаток, а сама сіла скраю. Петро стояв біля вогню, і всі говорили про щось із руктруд’ячєйкі Сердюковим, а Федот опустився на найближчий настил та важко зітхнув. Пройшло півтора місяця відтоді, як він побачив палаючий будинок Мачули й серце защеміло від передчуття біди. Усі ці події так швидко схопили його за комір, підняли й викинули світ за очі, до невідомого північного краю… Хто він? Ким тепер себе назве? Сказав він щодо куркуля, аби позлити цього худорлявого хлопця, не надто розумного, але рабськи вірного цій чортовій партії! Який він до біса куркуль чи кулак… Усе геть заплуталося. Він знову зітхнув і подивився на Сашку. Та злякано зіщулилася, стала такою ж маленькою, як їхні дівчатка. Тепер вони залишилися наодинці з негостинною природою, з лісом, із хурделицею, з дикими звірами. Як зустріти завтрашній день — незрозуміло. Дожити до післязавтра — шанс невеликий.

Подружжя Шевченків мовчало. Говорити не було про що. Мешканці бараків розійшлися по койках. Люта заметіль кидалася сніжками в стіни, протискалася мертвими білими пальцями крізь щілини, підсипала снігу на нари. Федот розклав мішок, викинув майно на деревинки. Обережно зазирнув на ікону, з якої сумно дивився Христос, і сховав її під низ. Склав ганчірки купкою, підклав під голову та ліг. Утома одразу накинулася на нього й придавила своєю вагою. Шевченко розслабився, не міг поворухнути ані пальцем, ані ногою. Майже відразу поринув у сон, але за секунду до того, як свідомість поринула в каламутні води сновидінь, засланець почув, як десь зовсім недалеко моторошно, голосно завили від безсилля голодні вовки.

Розділ 18

Через два тижні сніговий серпанок почав танути, оголивши чорну землю, убрану в рідку вщухлу трав’яну перуку. Окіл тут виявився диким, не привченим до людей. Це був Лоухський район у Карелії, до Соловків — рукою подати. Сердюков часто повторював, що за всяку непокору прийде більш суворе покарання: висилка на острови. Але поселенці тільки посміхалися, мовляв, яка вже тут непокора, ти сам висланий. Такі розмови траплялися часто ближче до вечора, коли всі збиралися в бараці, топили піч і готували їжу. Раз на тиждень приїжджав обоз, завозили крупу, лопати, борони й зерно: начальство наказало обробляти тутешню цілину. Селяни розвантажували інструменти, складали зерно в кутку приміщення, і, здавалося, живий вогник миготів у їхніх очах. Вони перебували в тісних холодних бараках, їли баланду, виходили в ліс і збирали коріння, хворіли, умирали, але, коли побачили коси та серпи, нутро їхнє затріпотіло, затремтіло. Людина зливається з землею, стає одним цілим із нею, коли її обробляє. Цю дію й таїнство не можна описати в двох словах, потрібно тільки відчути свіжий аромат поля, зораної борозни, відчути, як серце пом’якшується й наповнюється свіжістю. Саме з такою сумішшю туги й зворушення спадковий селянин Федот витягав інструменти з воза, який прибув із найближчого колгоспу. Партія розпорядилася, щоб вислані працювали на благо Батьківщини, говорив Сердюков, думаючи, що таким чином він