Максим Анатолійович Бутченко - Куркуль

На дев’ятий день паровоз раптом випустив пару, загримів, задзвенів, хитнувся й став немов укопаний. Приїхали. Двері відчинилися. Морозне повітря рвонуло в черево вагона, розганяючи сморід.

— Так, сука, сколька тут подохло? — відразу ж з’явилася пихата мармиза командира, який заглядав усередину.

Грудочки заворушилися, стали підніматися. Федот вискочив, потягнув за собою мішки. Петро волік два тюки. Сашка — дітей. Розкуркулені зі змученими обличчями вибиралися на світ божий. Вони по одному спускалися зі східців вагону на засніжену землю, навіть не обертаючись. Кілька хвилин — і живі відокремилися від мертвих: із трьох десятків висланих у дорозі померло четверо. Федот допомагав укладати речі до вантажного ЗІЛу, який відразу ж пресували людьми. Відкритий кузов наповнювався зім’ятим майном. Туди залазили люди, усідалися на засніжену підлогу й гарячково підбирали брудний сніг, щоб негайно відправити його до рота. Той танув, залишаючи на язиках шматочки бруду, соломи, лушпиння. Селяни одразу ж випльовували ці зайві шматочки, що з різким звуком вилітали за борт.

Шевченко вже заліз у вантажівку, коли побачив жінку, яка, тримаючи немовля на руках, намагалася залізти в ЗІЛ, але в неї ніяк не виходило. Жінка підняла поділ сукні й долоньками без успіху чіплялася за борт. Нарешті чоловіки допомогли їй залізти. Жінка була повнотілою й абсолютно блідою. Федот із деяким подивом подивився на неї. Дитина на руках була загорнена в покривало, сплутане якимись ганчірками й повністю закрите від чужих очей. Баба похитувала її, заколисуючи.

У цілому навантаження пройшло дуже швидко, а машина рушила й поїхала по сніговій дорозі, щойно останній засланий спромігся залізти на борт. За цим ЗІЛом рухався ще один — з червоноармійцями, які повинні були доставити переселенців до місця призначення. Машину гойдало на поворотах, пагорбках, горбах. Раптом ЗІЛ особливо суворо смикнуло так, що пасажири ледь устигли схопитися за край кузова, а хтось лише дивом не випав. Сіпнулася й жінка з немовлям, трохи не гепнувшись на підлогу. Від цього руху ковдра сповзла з личка дитини, оголивши насичено-синє насуплене личко. Заплющені очі й відкритий рот застигли, заклякли — немовля давно померло! Жінка однією рукою трималася за кузов, а другий — за дитину з мертвим личком. Вона позирала вдалину, коси розвівалися на вітрі.

Федот дивився на труп і не міг відвести погляд. Ці сині щічки, на яких ще виднілися завзяті ямочки… Вії, покриті легкою пухнастою намороззю… Маленькі губки, наповнені синявою майже до чорноти… Серце в Шевченка розривалося на шматки й спливало кров’ю. Тут жінка впіймала його погляд і теж опустила голову — подивилася на дитину. Вона байдуже вдивлялася в безневинне й неживе обличчя, що розмірено погойдувалося від руху. Жінка відірвала другу руку від кузова й потягнулася прикрити дитя ковдрочкою.

— Він мертвий, ти що, не бачиш? — раптом, несподівано для себе, озвався Федот.

— Бачу, — крижаним голосом відповіла молодиця.

Вона стулила губи й подивилася вперед. Шевченко хотів ще щось сказати, але тут жінка зробила неймовірне — вона з розмаху викинула згорток за борт, і він полетів у темряву; тої ж миті його поглинув замет, поховавши в пухнастому снігу. Це сталося так швидко, що Федот не встиг і рота розкрити. Він смикнув жінку, хотів закричати, але тут вона сама глянула на нього. Абсолютно дикий, нелюдський блиск наповнював її очі. Гримаса божевілля спотворила колись гарне обличчя.

— Чоловік помер, дитя померло. І я здохну, — абсолютно чітко вимовила жінка.

Шевченко сторопів, відпустив її. Він повернувся в бік лісу, який миготів за бортом ЗІЛу, і ошелешено дивився в темну глибінь сосняку.

За дві години вони приїхали. Їх вивантажили. Неподалік від машин виднілося чотири десятки похилених сільських будиночків. Засланих зустрічав цибатий чоловік, одягнений у кудлату шубу. Червоноармійці квапили селян, змушували їх розсаджуватися до саней, які пригнав той довгоногий. Він зрідка поглядав на неприкаяних, і, здавалося, на його бородатому обличчі промайнула тінь співчуття.

— Добрий чоловіче, куди нас тепер? — спитав Федот.

— За болота, там поселення. Туди вас, — акуратно відповів довготелесий.

— Далеко це?

— Верст із двадцять. Але ось скоро стежки розм’якнуть, сніг зійде, і можна буде тільки в обхід багна. А це сто верст буде.

— На край світу нас… Як там земля?

— Драговини та байраки. Погана зовсім.

— Ой, гірко, ой, зле…

Тут солдат штовхнув у спину Федота прикладом — легенько, мовляв, вистачить ляси точити, і розмова на цьому припинилася. Обоз рушив, везучи подорожніх ще далі на Північ. Коні ледве пленталися, санки поволі повзли сніжним покривалом. Холодний вихор засипав селян білим порошком. Морозний небокрай креслив ламані лінії. Площина, укрита рідкими кущами й висохлими деревцями, не давала ніякої надії на майбутнє. Коли вони нарешті прибули, то всі подорожні були близькими до обмороження. Вони притискалися одне до одного, намагаючись трохи зігрітися, обмінюючись убогими крихтами тепла. Тим часом чоловік на санках смикнув за поводи й обоз зупинився. Попереду чорніли довгі бараки, над якими, як маленькі хвостики, біліли звивисті цівки диму. Селяни почали розвантажувати припаси, активно скидаючи тюки, щоб хоч трохи зігрітися. Сашка тулила до себе дочок. Петро похмуро дивився по боках — снігова пустеля, дикий край, ніякої надії… Федот закректав, зваливши на себе майже всі мішки, і, зігнувшись, пішов до першого барака. Звідти вискочив худорлявий чоловік у легкій куфайці. Почав російською кричати на приїжджих, щоб ті не ломилися всі до одного приміщення. А потім, отримавши список «кулаків», став оголошувати прізвища, називаючи кожному номер його барака — їхнє нове житло.

— Будряков — пєрвий. Костінєнко — второй. Степаненко — трєтій. Шевченко — четвьортий… — гукав він і тикав пальцем, куди треба родині податися.

Федот слухняно пішов до четвертого. Двері рипнули, піддатливо розкривши прохід у тепле