Олексій Анатолійович Кононенко - Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану

Коли бойовим запалом спалахне Ґероґли, Коли розлюченим, нестямним буває він, Коли у бойовій сутичці він зустріне ворога, Від ворога відірватися важко буває тоді.

Та не став танцювати Ґир-ата і після цієї пісні. Адже коли курд співав – «У день битви не сідай на коня», він сам того не розуміючи, ображав коня.

Падишах почав сердитись.

– Шахалі, чому не злазиш з коня, коли тобі кажуть – злазь! Нехай сяде сам каландар і примусить коня танцювати.

– Але я, тасгире, знаю ще одну пісню Ґероґли.

Хто сідав на Ґир-ата, тому ніяк не хотілося злазити з нього. Ось Шахалі і подумав: «Якщо заспіваю я, що помер Ґероґли з Чандибіля, чи не заграє тоді Ґир-ата, милий мій?»

І курд, сидячи верхи на Ґир-аті, заспівав пісню:

Наче мисливець, у різні боки я йду, Мені б золотом, багатством володіти. Я можу знищити, зруйнувати Чандибіль, Мені б золотом, багатством володіти. Справжнього джигіта завжди визнає Ґир-ат, Якщо Аллах допоможе – щастя прийде, Помер володар Чандибіля – Ґероґли, Мені б золотом, багатством володіти. Верхи на Ґир-аті – насолода скакати в горах, Виглядом подібним суніти вражені. Буде лежати в руїнах Чандибіль, Мені б золотом, багатством володіти. Шахалі усміхається у вуса – вей-ала, Червоний і гарний халат – вей-ала, Сокіл тягнеться до озер – вей-ала, Мені б золотом, багатством володіти.

Але і після цієї пісні Ґир-ата не став танцювати. Падишах зовсім розсердився.

– Чому не злазиш, коли тобі кажуть? Чому не підкоряєшся? Каландар, мабуть, вже згадав пісні, нехай він сяде, нехай він примусить коня танцювати. Бо по-іншому Ґир-ат танцювати не буде.

Шахалі не виніс докорів великого хана і двічі вдарив коня нагайкою. Ґир-ат злетів у вишину. На цей раз він підскочив вгору на висоту трьох пік.

Ґероґли випустив мотузку, і Ґир-ат кинувся вбік.

Старий кизилбаш полетів вниз головою, неначе стріла з лука. Падав і бурмотів: «Хоч би вода, чи саман, дерево чи кущ!» Та звідки бути воді чи саману! Поряд – фортеці, арки, і повсюди лиш одне каміння. Вдарився він головою об камінь – мозок розлетівся у різні боки. Ось і заволодів він райським багатством…

Наказав падишах:

– Каландаре! Лови, лови коня!

Кинувся Ґероґли до коня, схопив мотузку і, прикрикуючи: «Стій, стій!» – урочисто підвів його до падишаха.

– Ось вам, тасгир, ваш кінь!

– Тримай його подалі, окаянний! – сказав падишах з острахом.

Крикнув Ґероґли на Ґир-ата: «Стій!» – і притримав його.

– Слухай-но, каландаре! Сідай на Ґир-ата і заспівай таку пісню, яку треба. А Шахалі туди і дорога. Здох, так здох. Давно йому вже потрібно йти до прабатьків.

– Тасгире! Ти весь час говориш «сідай, сідай». Ти що перевірити мене хочеш, чи серйозно говориш?

– Авжеж, серйозно!

– Ну, якщо так, тасгире, то я б хотів тобі дещо сказати, ти вже вибач.

– Кажи, прощаю!

– Ось що я хочу тобі сказати: чув я, що тільки падишах може зрівнятися розумом з сорока чоловіками, але розумом ти поступаєшся навіть курчаті!