Надія Павлівна Гуменюк - Вересові меди

– Быстрее! Нечего резину тянуть!

Михайло озирнувся уже біля воріт:

– Софійко! Якщо мене… Якщо тобі буде дуже важко, розшукай Миколу Певного. Пам’ятаєш, я тобі розповідав про нього? Передай вітання від мене. Його родина завжди прийме тебе. Що б не сталося, вони тобі допоможуть. Запам’ятай – Певні.

Хто тоді міг передбачити, що всього за кілька років Микола Певний сам шукатиме прихистку на Волині. Що унікальний хутір його діда на Полтавщині, цей маленький український ковчег, що мав би пережити всі потопи історії, розграбують, знищать, заберуть до колгоспу імені Ілліча. І тільки дві древні загадкові кам’яні баби, привезені колись козацьким нащадком Певним зі степ, залишаться стояти і будуть сумно дивитися на сплюндрований рай.

Софія зібралася було їхати до мами. Але Степанка запротестувала:

– Ди-но яка шмидка! Остепенися! Оно кругом война, до иншого села страшно рушити, бо за кожним кущем стріляють. А як по дорозі прихопить? І що ти будеш робити? Хто тебе буде бабити? Хто дитину прийме? Сиди і не рипайся. А як розродишся, тоді вже й до мами мона буде їхати. Та я тоді сама тебе одвезу, запряжу свого коня у фурманку й одвезу. А мо’, ще й Михайла одпустять? Мо’, передумають? Зажди-но тутечки.

При згадці про Михайла Софія розридалася. Але Степанка заспокоювала:

– Раз його із села погнали, значить, не на разстрєл брали. Коби мали розстріляти, то зробили б це вже тут і зараз. Живий, значиться. А живий, то й вернеться. Треба ждати, така наша жіноча доля – ждати. Всяка война мусить колись закінчитися, тоді й усіх одпустять. Всігди так було. Ще ні одна война не тягнулася од сотворіння світа до його кінця.

Тієї ночі Софія довго не могла заснути. Дитинча у животі так товклося ніжками, що вона аж ойкала. Казав же Михайло, що дитині буде погано від її сліз. Але як же вона могла не плакати? Гладила себе по животу, відчувала під пальцями своє мале, заспокоювала його, навіть почала йому колискову наспівувати. Співала тихесенько, але Степанка почула, стривожена, стала на порозі.

– Чого тобі, доню?

Доню… Софія усміхнулася. Ніколи у Степанки не було своєї доні. А чи був чоловік? Треба завтра запитати.

– То мале не спить. От я й заспівала.

– А-а-а. Ну Богу дєкувати. А то я вже бозна-що подумала. Мо’, стерялася молодиця, гадаю, після всього. А для дитяти мона й поспівати. – Степанка перехрестилася і пішла до себе.

Вони так і не встигли заснути. У двері гримнули.

– Открывай!

Степанка відчинила, мабуть, хотіла затримати непроханих гостей, не впустити їх до Софіїної кімнати.

– Не будіть її. Вона ж груба.

Але ті вже стояли над Софією.

В приміщенні сільської олійниці, що зазвичай аж восени починала переробляти на олію насіння рапсу та льону, вже тіснилося кілька десятків людей, а їх все згонили і згонили. Софії нічим було дихати. Вона опустилася на глиняну долівку й заплющила очі. Біль терзав їй низ живота. Кусала губи, щоб не кричати. Так і сиділа, коли Димка відчинила двері і наказала всім утікати до лісу.

Тієї ночі, дорогою до Бузькового болота, на фурманці з домашніми пожитками Степанки, вимощеній подушками, вона стала мамою. Отямилася після родової гарячки у старенькій лісовій хижці. Її доня спала поруч, на білій, празниковій, вишитій синіми васильками, Степанчиній подушці.

– Доброго ранку, Олесю! – ледь ворухнула розпухлими губами.

Михайло казав: як народиться дівчинка, буде Олеся, а як хлопчик – Олесь.

Коли повернулися у Туричі, Степанчиної хати ніби ніколи й не було – згоріла. Оселилися у школі, що чудом вистояла. Але за два тижні Степанка, як і обіцяла, відвезла породіллю з немовлям до села під Ковелем. Глянула на колишній будинок сільського священика отця Романа і тільки зітхнула: від нього вціліла тільки одна кімната, в якій так і залишилася паніматка Марта, мама Софії. Решта будівлі перетворилася у руїну.

– Мо’, вернемося в Туричі? Школу хоч опалити мона. А тут же навіть печі немає. Поки літо, ще нічого. А прийде холод? Як тоді з дитям?

– Школа – то не ваша хата, пані Степо. Їй, мабуть, хутко знайдуть якесь застосування й у вчительській кімнатці когось поселять, – зітхнула Софія. – Краще залишайтеся з нами, ви ж тепер і такого даху над головою не маєте. А разом якось легше буде.

Степанка і не заперечувала. І що б Софія з хворою мамою і немовлям на руках зробила без неї? Звична до важкої селянської роботи, Степанка і дерево з лісу своєю фурманкою возила, і глину місила, і валькувала стіни, і білила. До зими сяк-так зліпили стіни, звели над ними крокви, покрили хату снопами. Зиму бідували, голодували, але вижили.

Коли Олеся зіп’ялася на ноги, Софія залишила її на двох няньок – рідну бабусю Марту та названу Степанку – і вирушила до Луцька. Думала, що вдасться знайти роботу в школі, але змогла влаштуватися тільки друкаркою в одну з польських фірм. Винаймала кімнатку у скромному старому помешканні, прихопленому грибком, яке взимку неможливо було обігріти.

Вона вже й не сподівалася зустріти колись чоловікового товариша Миколу Певного. Та й на допомогу його родичів годі було надіятися, навіть якби вона справді надумала шукати у них прихистку чи підтримки, – Луцьк і Полтава опинилися у різних державах, соціалістичний Радянський Союз не допускав ніяких контактів з буржуазною Польщею.

Якось Софія ішла містом і побачила оголошення: «У клубі «Рідна хата» виступить