Збігнєв Доміно - Сибіріада польська

в’язня. Зараз з’єднайтеся з Тайшетом, вони знатимуть, чи хто не втік і не блукає в околиці. Рухаємось у погоню, Савчук!

— Слухаю, коменданте!

— Але сам нічого не зробиш, не знаєш території, у трясовині втопишся. Знайди негайно Сєдих, нехай він приведе до мене діда Федосія з собаками.

— А хто це той Федосій?

— Сєдих тобі скаже, а тепер кожна хвилина дорога, рухайся!...

Майже кожної неділі Пашко Сєдих вставав трохи пізніше, брав рушницю і вирушав у тайгу. Не мав що робити в Калючому. Не хотілося йому без перерви грати в карти, пити горілку, дуріти з приємними у співжитті бабами, дерти горло й тупати навприсядку під гармошку, як це робила у вільний час більшість залежних від виконання обов’язків. Бродив собі Пашко тайгою, щоб трохи полювати, бо мисливський інстинкт людини тайги ніколи не залишав його, ну й щоб сам на сам побути з природою. Іншого світу окрім тайги не знав. Лише віднедавна, коли доля зіткнула його з поляками, Пашко Сєдих пізнав інших людей, прибулих з іншого, незнаного йому світу. Слухаючи їхні розповіді, почав над тим іншим світом, який існував десь там ген-ген далеко, розмірковувати. І дивуватися. А тих поляків, хоч їх не дуже розумів, було йому шкода, бо у тому його сибірському світі, такому звичайному й гарному, поляки відчували себе від початку загубленими і безпорадними. Боялися зими, тайги, усього. Дивувався з цього. Намагався зрозуміти їх. Вчив тутешнього життя, де міг, допомагав. Одного лише ніхто не вмів йому пояснити: хто, чому і навіщо тих поляків вирвав з їхньої землі? Те, що стосовно поляків комендант Савін перед відправленням розповідав, що це буржуї, куркулі та контра, Сєдих не переконало. Ну бо що ж спільного з контрою мають ті бідні малюки? Або ці старі бабусі, дідусі, жінки? Хоча б така Сильвія Краковська. Пашко щораз частіше думав про ту дівчину. Подобалася йому ця мала, несмілива полька. Не бракувало в Калючому гарних дівчат, і сміливіших, і веселіших, охочих до жартів і залицяння. Але йому подобалася вона і тільки вона! Любив дивитися на неї, підглядати у праці, як під час перерви відпочиває, як цікавить її кожна незнана квітка, стукаючий в дерево дятел, перестрибуючий з гілляки на гілляку смугастий бурундук, налякана падаючим деревом сарночка, яка ховається у високій траві. Сильвія! Що це за ім’я? Не наше. Але гарне.

«Який ти дурак, Паша, з такими думками плутаєшся: Сильвія, Сильвія, а ти ще сам на сам з Сильвією не поговорив, руки її не доторкнувся. Звідки знаєш, чи хотіла б з тобою говорити. Полька вона, пані. А ти хто такий? Боїться певно тебе, бригадира, сибірського ведмедя. І навіть не додумується, що ти до неї відчуваєш, що собі про неї в голові плетеш.

Заслуханий у власні думки, Сєдих раптом зорієнтувався, що від Калючого відійшов чимало. Стояв на схилі високого узвишшя, порослого сосновим бором. Зорієнтувався, що йому звідси недалеко до садиби дідуся Федосія. «Мабуть, загляну до старого по дорозі».

Федосій, про його прізвище Пашко ніколи не допитувався, був мисливцем. Жив з цього, що вполював і продав у Шиткіно або в Канську. Полював на куниць, дорогих соболів, більш рідко на білок і бурундуків. Вичинював шкірки, м’ясо кидав собакам. Влітку полював рідко, щоб тільки прокормити себе і зграю лайок, собак мисливських і відважних. Мешкав у віковій хатині, скритій у гущавині тайги. Влітку дідусь Федосій збирав лікувальне зілля і займався бджільництвом. Пашко не тільки не знав прізвища мисливця, але не знав, звідки походить і чому зашився в цьому безлюдді. А сивоволосий, патріархального вигляду дідусь не поспішав розповідати про себе. Уникав людей, наскільки міг. Сєдих знав звичаї тайги настільки, що Федосія ніколи ні про що не питав. Живе собі в тайзі людина, хай собі живе. Влада про Федосія знала, але також його не чіпала.

Сєдих наштовхнувся на Федосія в процесі вештання по тайзі. То було минулою весною, коли підходив до токуючих тетеревів. Пашко оскаженів, бо сполошив йому їх собака. Звідки тут собака, що заходився гавкітом. Пашко прикрився рушницею за деревом з боязні не перед лайкою, але перед її власником, якого сподівався будь-якої миті побачити. Коли побачив сивого старика, відразу знав, що то не якийсь бродяга, тільки мисливець. Пашко вийшов із-за дерева з рушницею, повішеною через плече. Мисливець зробив це ж саме і прикликав собаку до ноги. Це був саме Федосій.

— Від Калючого лізу і нічого! — Пашко показав пустий пояс, без здобичі. — А тетерев у цьому році токує, що аж-аж! — Старий скрутив закруток, відстрашив димом мошку і мовчав. «Німий, хай йому біс?» Пашко не наважився зав’язати розмову:

— У нас, над Байкалом, весна трохи пізніше приходить, то й тетереви трохи пізніше починають залицятися. Як це так? Здається, така хитра птаха і мудра, а коли починає весільну розвагу, то цілком дуріє?

Дідусь уважніше глянув на Пашка, усміхнувся, затягнувся димом, недокурок точно розтер на долоні, здув попіл, встав і без слова відійшов. А Сєдих хвилину ще стояв на місці і, правду кажучи, почував себе прямо по-дурному. Кілька разів Пашко ще зустрічав у тайзі Федосія, заки той відізвався до нього. А ще довше тривало, заки запросив його до свого відлюддя і куском меду почастував.

Під кінець зими привезли до Калючого поляків. Дивувався цим людям Пашко, коли старому про поляків розповідав. А Федосій не дивувався. Вмістив усю свою сентенцію в кількох словах:

— Кожна людина — Боже створіння! Поляки, поляки, поляки! — поклав на столі пластирі з медом і голосно перехрестився перед маленькою святою картинкою: — Господи Боже, благослови раба Господнього Павла і мене грішного раба твого Федосія. Амінь.