Збігнєв Доміно - Сибіріада польська

Говорить, що лише з німцями. А біс його знає, чи не з нашими? Має світ не лише в своєму бараку. На політиці розуміється. До дружини й дитини прив’язаний. Інтелігентно це придумав. Бо як формально підходити до справи, то ту Велічко держать тут незаконно.

— Ти молодий, Савчук. А уяви собі на хвилину, що ми її звідси випустимо і вона з’явиться там, у тій Західній Україні. Ну? То як ти гадаєш, про що вона там людям буде розповідати? Про твої гарні очі, про добре серце і справедливості радянської влади? Від першого речення почне радянській владі на тій території шкодити, розповідати про тиф, про воші, голод. Законно, незаконно... Ти краще, Савчук, ще раз телеграму з головного управління собі прочитай і перестань мені тут базікати про якесь там беззаконня.

Сибірське літо заскочило засланців. Не лише тим, що було сухе, тепле й сонячне. Але перш за все великою кількістю різноманітних дарів природи, які пропонувала їм тайга та рибні ріки. Коли це все виросло, коли в такому короткому періоді зуміло дозріти? Суниці і «клубніка», що нагадували полуниці. На трав’янистих нагрітих сонцем галявинах дозрівали у величезній кількості. На берегах Пойми та її приток розросталися кущі дикої порічки, червоної і чорної. Чорну тутешні називали «смородіною». Не бракувало й малини. Росла в тайзі чорна ягода або, як люди з Червоного Яру воліли її називати, — чорниця. Ну і гриби! Люди збирали ті дари природи, їли, запасалися ними, сушили, квасили. Особливо гриби. Першими з’явилися зморшки, розміщені на спорохнілих стовбурах коричневими бородавками, відразу після них підберезовики чорняві, біляві й ті у червоних капелюхах, які найкраще почували себе у підмоклих осичинах і узлісках. Далі були маслюки на зарубах і у молодих сосонках, польські гриби, звані «синяками», і гриб грибів — білий гриб! Таких дорідних білих грибів, як над Поймою, ніколи не бачили. Ну й рижики.

У літній тайзі не бракувало іншої поживи. Могло її дати дике птаство, особливо прибережне, і численна звірина. Від сірого самітника ведмедя, великого, мов кінь, лося «сохатого», оленя по сарну, білку, бурундука і зайця. Були тут індикуваті, під час весільних розваг забуваючі про все на світі тетереви, фазани, рябчики, куропатви, дикі гуси й качки. На все вільно було полювати. Ніхто тут у тайзі не знав поняття охоронного часу. Мисливці були тутешні, вони мали зброю. Що було робити беззахисному засланцеві, інколи ледве живому від голоду, не маючи доступу до зброї. Засланці пробували ловних способів дикої людини: петлі, пригнуті гілляки, вовчі ями, набиті голками для шпигування, влучний кидок дрюком або кілком. Шукали пташиних гнізд, вибираючи з них яйця і напівголих пташенят. Різними способами пробували ловити рибу. Пойма була на подив рибною. Не мали сіток, неводів, вудок. Тому виплітали сачки зі шнурків, з березового і лозинового лика. Плели спеціальні корзини, які нагадували величезні груші і були настільки хитро сконструйовані, що риба, яка впливала всередину, видобутися звідти не могла. Вишукували відповідне місце, вбивали кілок у дно ріки, до якого прив’язували корзину, і залишали його на ніч.

Літо, дари природи, тепло і сонце оживили людей. Навіть доходяги, якщо перенесли зиму, набирали сил. Провітрювались затухлі, повні блошиць бараки. Незважаючи на докучливе лихо комарів і мошок, люди розлазилися по навколишній тайзі у пошуках лісового руна і звірини.

Комендатура не могла багато чого стосовно цього зробити. Обмежувалася тим, що у кожному випадку попереджала засланців про покарання, які їм загрожують у разі спроби втечі або відвідування навколишніх селищ. Втечі з Калючого ще не було. Але контактів з місцевими не бракувало. Головне обмінно-торговельних. Що відважніші засланці, особливо молоді, щораз частіше діставалися до сіл, де обмінювали одяг на поживу. Влітку місцеві також підходили до Калючого, найчастіше мисливці. Але не тільки. Трапилося декілька разів, що засланці зустрічали у тайзі засуджених із навколишніх карних таборів, яких у басейні рік Пойми та Бірюси не бракувало. Ці нічого до обміну не пропонували. То були грізні, доведені до відчаю криміналісти, які тікали або виходили на ловлю, грабіж і жінок. Кружляли навколо Калючого, підстерігали, винюхували нагоду.

Якогось дня з роботи в тайзі не повернулася Срочинська з третього барака. Бригада давно розійшлася, стемніло, а її все не було. Жінка середнього віку, мати дітям, не якась там непосида. Чоловік ходив до людей з бригади, випитував. Усі дивувалися, що її ще нема. Протягом дня все було нормально, звичайно. Після роботи Срочинська повертала разом зі всіма. І як усі по дорозі через тайгу до бараків, підбирала за пазуху, що попало: гриби з моху вилущувала, жменю чорниць відсмикнула... Лише тоді могла відійти або залишитися на хвилину ззаду. Ніхто не пам’ятав, чи разом з бригадою повернулася до селища. Може, заблудилася? Адже тайга! Ніч минула в тривозі. Вранці про те, що Срочинська загинула, бригадир повідомив комендатуру.

Савчук сів на коня, поїхав на місце, де бригада працювала вчора, розставив людей у цеп і крок за кроком перешукували місця, де Срочинська могла загубитися.

Знайшли її після кількох годин пошуків, недалеко від стежини, якою вчора повертала бригада. На слід привели людей розсипані гриби, потоптані чорні ягоди й малина. На кутці зачеплена хустина, кільканадцять кроків далі стоптаний полуботинок, а ще кілька метрів далі, у глибокім яру, лежала вбита Срочинська. Була оголена і зґвалтована. Захищалася, видно, розпачливо, все навколо було стоптане, а небіжчиця держала в жмені жмуток волосся. Савчук докладно оглянув усе, сказав прикрити тіло; забрати його в комендатуру. З кількома людьми пішов по слідах. Вели яром до берегів Пойми і там, чіткі на піску, обривалися у воді. Схоже було на те, що бандити переправилися на другий берег або чимось попливли вниз ріки. Сліди вказували, що їх було щонайменше двоє. Уже повертаючи до місця випадку, знайшли на сучку шматок сірого полотняного халата.

Комендант Савін уважно вислухав Савчука, оглянув шматок знайденого матеріалу.

— Такий матеріал то лише з одягу