Світлана Олександрівна Олексійович - Цинкові хлопчики

Так ми жили... А вона пише, що наші діти — вбивці. Я поїхала до Міністерства оборони і сама віддала їм синового ордена... Я не хочу бути матір’ю вбивці. Я повернула його орден державі... Але я пишаюсь своїм сином!

Громадський захисник С. Алексієвич — Є. Новіков, голова Білоруської ліги прав людини:

— Я хочу заявити протест. Прошу внести до протоколу. Із залу постійно ображають Світлану Алексієвич. Погрожують убити... Навіть на шматочки обіцяють порізати... (Повертається до матерів, котрі сидять у залі з великими портретами своїх синів, до яких пришпилено їхні ордени й медалі.) Повірте, я поважаю ваше горе...

Суддя І. Жданович:

— Я нічого не чув. Жодних образ.

Є. Новіков:

— Усі чули, окрім суду...

Голоси із зали

— Ми — матері. Хочемо сказати... Загубили наших синів. Потім гроші собі на цьому заробляють. Ми прийшли захищати їх, щоб вони могли спокійно лежати в землі...

— Як ви могли? Як насмілилися полити брудом могили наших хлопчиків? Вони до останку виконали свій обов’язок перед Вітчизною. Ви хочете, щоб їх забули... По всій країні створено сотні шкільних музеїв, куточків. Я теж віднесла до школи синову шинель, його учнівські зошити. Вони — герої! Про радянських героїв гарні книги потрібно писати, а не робити з них гарматне м’ясо. Ми позбавляємо молодь нашої героїчної історії...

— СРСР був великою країною, для багатьох — упоперек горла. І не мені тепер розповідати, де й ким планувався розпад нашої країни, у тому числі й руками добре проплачених Заходом іуд...

— Вони там убивали... Бомбили...

— А сам ти служив в армії? Не служив... На інститутській лаві відсиджувався, поки наші діти гинули.

— Не потрібно в матерів питати: убивав її син чи ні? Вона пам’ятає про одне — її сина вбили...

— Щоранку бачу сина, але досі не вірю, що він удома. Коли він був там, я казала собі, що раптом привезуть домовину, то в мене два шляхи: на вулицю, на мітинг або до церкви. Своє покоління я називаю «поколінням виконавців». Афганська війна — пік нашої трагедії. Чому з нами можна робити все?

— Обиватель тепер у всьому звинуватить цих вісімнадцятирічних хлопчиків... Ось що ви зробили! Цю війну потрібно від них відділити... Війна була злочинною, її вже засудили, а хлопчиків треба захищати...

— Я — вчитель російської літератури. Багато років повторювала своїм учням слова Карла Маркса: «Смерть героїв подібна до заходу сонця, а не смерті жаби, що луснула, напружившись». Чого навчає ваша книжка?

— Досить геройствувати, «афганці»!

— Будь ти проклятий! Будьте прокляті ви всі!

Суддя І. Жданович:

— Припиніть галас! Припиніть базар! Це — суд, а не базар... (Зал шаленіє.) — Оголошується перерва на п’ятнадцять хвилин...

(Після перерви в залі суду чергує міліція.)

Із виступу Т. М. Кецмура

Я не готувався виступати, я говоритиму не з папірця, нормальною мовою. Як я познайомився із найзнаменитішою письменницею... Світового рівня? Нас познайомила фронтовичка Валентина Чудаєва. Вона мені сказала, що ця письменниця написала книгу «У війни не жіноче обличчя», яку читали в усьому світі. Потім на одній зі своїх зустрічей із фронтовиками я розмовляв з іншими жінками-ветеранами, вони розповіли, що Алексієвич зуміла на їхніх життях заробити собі славу і статки, тепер узялась за «афганців». Я нервуюсь... Перепрошую...

Вона прийшла до нас у клуб «Пам’ять» із диктофоном. Хотіла написати про багатьох хлопців, не лише про мене. Чому вона по війні написала свою книжку? Чому ця письменниця з гучним іменем, світовим, мовчала всю війну? Жодного разу не крикнула?

Мене туди ніхто не посилав. Я сам просився до Афганістану, писав рапорти. Вигадав, що в мене там загинув близький родич. Я трохи поясню ситуацію... Я сам можу написати книжку... Коли ми зустрілись, я з нею відмовився розмовляти, я так і сказав їй, що ми самі, хто там був, напишемо книжку. Напишемо краще за неї, тому що вона там не була. Що вона може написати? Лише додасть нам болю.

Алексієвич позбавила морального життя все наше афганське покоління. Виходить, що я — робот. Комп’ютер. Найманий убивця. І мені місце в Новинках під Мінськом, у божевільні...

Мої друзі телефонують і обіцяють набити писок за те, що я такий герой... Я збентежений... Перепрошую... Вона написала, що я служив в Афганістані із собакою... Собака дорогою помер...

Я сам до Афганістану просився... Розумієте, сам! Я не робот... Не комп’ютер... Я збентежений... Перепрошую...

Із відповідей на запитання

С. Алексієвич:

— У позовній заяві, Тарасе, ти написав, що ніколи зі мною не зустрічався. А тепер кажеш, що зустрічався, але відмовився зі мною розмовляти. Отже, ти не сам писав цю заяву?

Т. Кецмур:

— Я сам написав... Ми зустрічалися... Але я вам нічого не розповідав...

С. Алексієвич:

— Якщо ти мені нічого не розповідав, то звідки я могла знати, що ти народився в Україні, хворів у дитинстві... Поїхав до Афганістану із собакою (хоча, як ти тепер кажеш, він помер дорогою), і звали його Чарою...

(У відповідь — мовчанка.)

Є. Новіков:

— Ви говорили, що самі попросилися до Афганістану, добровольцем. Я не зрозумів, як ви сьогодні до цього ставитесь? Ненавидите цю війну чи пишаєтесь, що там були?

Т. Кецмур:

— Я не дозволю вам спантеличити мене... Чому я маю ненавидіти цю війну? Я виконав свій обов’язок...

Із розмов у залі суду

— Ми захищаємо честь своїх загиблих синів. Поверніть їм честь! Поверніть їм Батьківщину! Розвалили країну. Найсильнішу у світі!

— Це ви зробили наших дітей убивцями. Це ви написали цю страшну книжку... Подивіться на їхні фото... Які вони молоді, які красиві! Хіба у вбивць бувають такі обличчя? Ми вчили своїх дітей любити Батьківщину... Навіщо ви написали, що вони там убивали? За долари написали... А ми — злидарі. На ліки бракує. Квіти синам на могилу купити немає за що...

— Дайте нам спокій! І чому ви кидаєтеся в крайнощі: спочатку зображали героями, а тепер ми всі стали вбивцями? У нас нічого не було, окрім Афгану. Лише там ми почувалися справжніми чоловіками. Ніхто з нас не шкодує, що там був...

— Ви хочете нас переконати, що повернулося хворе покоління, а я стверджую, що повернулося віднайдене покоління. Ми хоча б побачили, які наші хлопці — у справжньому житті! Так, гинули хлопчики. А скільки їх гине у п’яних бійках, у поножовщині? У автомобільних катастрофах щороку гине людей більше, аніж