Світлана Олександрівна Олексійович - Цинкові хлопчики

офіціант стане за спиною: “Замовляйте”, — а я ладен схопитися і втекти. Не можу, щоб у мене хтось за спиною стояв. Побачиш негідника, єдина думка — розстріляти його треба».

«На війні доводилось робити просто протилежне тому, чого навчали в мирному житті, а в мирному житті треба було забути всі навички, набуті на війні».

«Я стріляю відмінно, прицільно кидаю гранати, навіщо мені це. Ходив до військкомату, просився назад — не взяли. Війна незабаром скінчиться, повернуться такі самі, як я. Нас буде більше».

Практично цей же текст я прочитав і в книзі «Цинкові хлопчики» з невеликими літературними правками, де фігурують той самий собака, ті самі думки вголос.

Ще раз підтверджую, що це все чиста вигадка, приписана до мого імені...

У зв’язку з вищенаведеним прошу високий суд захистити заплямовану честь солдата і громадянина.

Без особистого підпису і дати

Із виступу І. С. Галовньової

Ми довго жили за кордоном, чоловік служив там. Ми повернулися на Батьківщину восени вісімдесят шостого. Я була щасливою, що ми нарешті вдома. Але разом із радістю в дім прийшло горе — загинув син.

Місяць я лежала плазом. Не хотіла нікого чути. Усе було вимкнено в дома. Я нікому не відчиняла двері. Алексієвич була першою, хто ввійшов до мого будинку. Вона сказала, що хоче написати правду про війну в Афганістані. Я їй повірила. Сьогодні вона прийшла, а назавтра мене мали вкласти до лікарні, і я не знала: повернуся я звідти чи ні? Я не хотіла жити, без сина я не хотіла жити. Коли Алексієвич прийшла, вона сказала, що пише документальну книгу. Що таке — документальна книга? Це мають бути щоденники, листи тих, хто там був. Я так розумію. І я віддала їй щоденник свого сина, який він там вів: «Ви хочете написати правду, — сказала я, — ось вона, у щоденнику мого сина».

Потім ми з нею розмовляли. Я їй розповіла своє життя, тому що мені було важко, я повзала навколішки в чотирьох стінах. Я не хотіла жити. У неї був диктофон із собою, вона все записувала. Але вона не говорила, що друкуватиме це. Я їй розповідала просто так, а надрукувати вона мала щоденник мого сина. Повість же документальна. Я віддала їй щоденник, чоловік спеціально для неї передрукував.

Вона ще сказала, що збирається до Афганістану. Вона там була у відрядженні, а мій син там загинув. Що вона знає про війну?

Але я їй вірила, я чекала на книжку. Я чекала на правду: за що вбили мого сина? Я писала листа Горбачову: дайте мені відповідь, за що загинув мій син у чужій країні? Усі мовчали...

Ось що Юрко писав у щоденнику: «1 січня 1986 року. Уже відлічено половину шляху, і попереду лишилось так мало. І знову вогонь, і знову забуття, і новий довгий шлях — і так вічно, перш ніж здійсниться воля призначеного. І пам’ять, яка б’є нагайкою пережитого, жахливими снами вривається в життя, і привиди іншого світу, інших часів і століть, що зваблюють своєю схожістю, але інші, такі, що не знають минулих днів. І не зупинитись, не передихнути, не змінити одного разу наперед визначеного — пустка і морок розверзнуться перед відступниками, бо, якщо присядеш відпочити, уже не підведешся із Землі. І, якщо втомився, з відчаєм і болем волаєш до порожнього неба: що там, коли зімкнено коло і шлях добіг краю, і новий світ засяяв у своїй величі? Чому ми відповідальні за них? Їм не дано здійнятися до сяйливих висот, і, якою б довгою не була дорога, усе-таки дні їхні вже злічено. А ми ламаємо свої життя, не знаючи спокою і щастя, плентаємося, втомлені і розбиті, усемогутні і безправні, демони і ангели цього світу...»

Алексієвич цього не надрукувала, правди мого сина. Іншої правди бути не може, правда в тих, хто там був. Вона чомусь зобразила моє життя. Простою, дитячою мовою. Яка це література? Бридка маленька книжечка...

Товариші, я ростила своїх дітей чесно і справедливо. Вона пише, що мій син любив книжку Миколи Островського «Як гартувалася сталь». Тоді цю книжку в школі проходили, як і Фадєєва «Молоду гвардію». Ці книжки читали всі. Вони були в шкільних програмах. А вона підкреслює, що він їх читав, знав уривки напам’ять. Вона хоче показати його ненормальним. Фанатичним. Або вона пише: він шкодував, що став військовим. Син мій виріс на полігонах, він пішов слідами батька. У нас діди, усі брати батька, двоюрідні брати — усі в армії. Військова династія. І до Афганістану він поїхав, тому що був чесною людиною. Він склав військову присягу. Якщо потрібно, він поїхав. Я виховала чудових синів. Йому наказали — він поїхав, він був офіцером. А Алексієвич хоче довести, що я мати вбивці. І мій син там убивав. Що виходить? Я його туди послала? І дала йому до рук зброю? Ми, матері, винні, що там була війна? Що там убивали, грабували, курили наркотики?

І цю книжку було опубліковано за кордоном. У Німеччині, Франції... За яким правом Алексієвич торгує нашими загиблими синами? Заживає собі слави і добуває долари? Хто вона така? Якщо це моє, я розповіла, пережила, то до чого тут Алексієвич... Поговорила, записала наші розповіді, ми їй виплакали своє горе...

Ім’я моє вона написала неправильно. Я Інна, а в неї Ніна Галовньова. У мого сина звання старший лейтенант, а вона написала — молодший. Ми дітей втратили, а в неї слава...

Із відповідей на запитання

Адвокат С. Алексієвич — В. Лушкінов:

— Скажіть, Інно Сергіївно, Алексієвич записувала вашу розповідь на диктофон?

І. Галовньова:

— Вона попросила дозволу ввімкнути диктофон. Я їй дозволила.

В. Лушкінов:

— А ви просили її показати потім те, що вона зніме з плівки і використає в книжці?

І. Галовньова:

— Я вважала: вона надрукує щоденник мого сина. Я вже говорила, як я розумію документальну літературу, — це щоденники і листи. А якщо моя розповідь — то дослівно, як я казала.

В. Лушкінов:

— Чому ви не подали на Алексієвич до суду відразу, щойно вийшла «Комсомольська правда» з уривком із книжки, а наважились на це через три з половиною роки?

І. Галовньова:

— Я не знала, що вона цю книгу видаватиме за кордоном. Поширюватиме брехню... Я чесно виховала своїх дітей для Батьківщини. Ми весь вік жили в наметах і бараках, у мене було двоє синів і дві валізи.