Ганна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

Хоч як сипалися іскри з-під його кошлатих брів, а колони найманців-чужинців просувалися далі, бо жодного українського слова вони не розуміли. «Це ніж у спину Болбочану і всій українській владі», – де й узявся такий висновок серед цілого рою думок.

– Ти чого, Карпе? – знайомий, у якого він ночував, ледве встиг підхопити його під руки. – Розчавили б, ніхто ж не спиниться, – здається, був більше наляканий, ніж старий запорожець, який цієї миті вже дав згоду чорній примарі, помітивши її поміж косооких солдатів більшовицького війська.

Та знайомий знову вів його до своєї хати, аби пройшли ті найманці-інтернаціоналісти. А щоб не сидіти мовчки, вони й далі ворушили все пережите. Говорили й про нову окупацію, від якої вже нікуди не дітися. Водночас бідкалися, що люди вже не в силі воювати, у той час як ворожого війська ставало все більше й більше.

«Збуваються твої слова, любий друже, – перехрестився Карпо вже вдома. – Так і вийшло – вони знову повернулися. Приніс би хоч щось втішне та підказав: що робити, коли всі наступають? Цих Ленін з Троцьким знову сюди женуть, Антанта білим дає зброю й гроші, аби вони більшовицьку революцію не пропустили в Європу, Німеччину своя революція добила, а інші після Великої війни сидять тихо, тільки б їх не чіпали, – запам’ятав почуте від молодих есерів. – Виходить, що навіть у світі нема до кого по допомогу звернутися. Ще б пак: після Великої війни чотири імперії розпалися. Мабуть, тільки на себе треба надіятися… Тільки на себе…» – це було золоте правило ще часів його молодості.

Того пізнього вечора, поспішаючи додому, Григорій щосили гнав коня, хоча сам після такого важкого дня ледве тримався в сідлі. Хотілося хоч одну ніч відіспатися у своїй хаті та в рідних стінах набратися сил для подальшої боротьби, кінця якої він ще не бачив. Тільки тепер пригадував слова діда Карпа, не проти був і поговорити, але знав, що ні завтра, ні найближчим часом вони зустрітися не зможуть.

Не йшов з голови й Іван Чаплін, який щойно приєднався до них зі своїм партизанським загоном. Спочатку Гриць радів – усе ж більша сила, та почувши, що перед цим вони гнали невелике військо української армії від Балаклеї аж до Костянтинограда, його радість куди й поділася. А дізнавшись, що він із червоних партизан, уже не хотів і поряд з ним воювати. У той час майже всі партизани Донеччини – копальневі й рудничні, були створені більшовиками, аби вигнати з того краю українську армію. «І хто б міг повірити, що все можна зробити тут – на місці нашими ж руками? – дивувався далі. – Копальневі і рудничні… – вони ще довго не йшли з його голови. – Виходить, можуть і мене кинути на Слов’янськ, де ще тримається влада, підпорядкована УНР? – аж спинився, неначе партизанські кулі вдарили його прямо в груди. – Ні, так ми не домовлялися. Затримати наступ Денікіна – і все. Я погоджувався лише на таких умовах. Але про це не складено жодного документа, все на словах», – здається, він приходив до тями. Навіть побачив дідові очі, які так і блищали з-під кудлатих брів. «А що я тобі казав», – і той колов у болюче місце. Ще й червоні прапори не йшли з очей. Розлючений вітер тріпав їх із усієї сили, а йому хотілося крізь землю провалитися. Мріяв вивісити свій жовто-блакитний, який дід Карпо цілував перед великим боєм у передмістях залізничного вокзалу, та не встиг. Не проти був і пізніше, тільки вже б ніхто йому не дозволив. Уявляв, як люди озираються на більшовицькі, ще не забувши перший російський напад, від чого навіть сором став його душити.

«Стривай, стривай, козаче, – дід і не збирався його відпускати. Скрізь листівки в Ізюмі розклеєні, в одних написано, що місто зайняте партизанами, а в інших йдеться, що військові склади опечатані й передані місцевим повстанцям отамана Савонова. Ти в дорогу, а червоний ревком від твого імені діятиме на свій розсуд! – здавалося, він біг слідом за конем. Нічого не залишалось, як пришпорити вороного, аби старий відстав, але стомлений кінь не мав сили бігти, і голос Карпа знову почувся, неначе старий умостився позаду. – Добре у війську воювати, знаючи, що в тебе достойний полководець. Тільки це не про твого головнокомандувача Володимира Антонова-Овсієнка, який дбає не про Україну, а про Росію, – кричав йому у вухо. – Українська кров у ньому, звичайно, є, тільки прокидається не так часто. У молоді роки аж вирувала, коли відмовився присягати на вірність „царю й Отєчеству“, за що його виключили з військово-інженерного училища. Вистачає й розуму, бо дурний не зміг би розробити план захоплення російської столиці. Був і на крейсері „Аврора“, брав участь у штурмі Зимового палацу, навіть оголосив про арешт Тимчасового уряду. Оце такий чоловік з нашим корінням», – неначе читав його особову справу, де було написано ще багато про що.

Григорій розумів, що дід до чогось веде, але не став перебивати. «Нехай розказує, – погоджувався слухати далі, бо чув про того головнокомандувача, але з різних вуст і уривками. – Чи це моя голова звела все докупи і видала мені голосом Карпа?» – пригадував, що й таке за нею водилося – дивувала інколи свого господаря, неначе здібна секретарка. Точно вона, старий запорожець, мабуть, нічого й не знає про цього головнокомандувача. Хоча на ізюмському вокзалі можна що завгодно почути як від біженців, так і від військових, які іншим разом затримувалися там і на декілька тижнів. «Тож дивися й ти – як не сам кинешся з їхньої гори, вони зіштовхнуть тебе звідти. Пом’янеш мої слова, Грицю», – чи дід Карпо його застерігав, чи власна голова, вже було не розібрати.

Після такої уявної розмови кінь зафоркав і раптово рвонув із місця, а в Григорія й зовсім пропав настрій, тож їхав та далі думав про свій шлях. Ще з дитинства більш за все любив свободу і правду, за них і боровся, тепер же й сам собі здавався птахом з підрізаними крилами. Був у нього й норов, який інколи доводилося примовляти та присипляти, аби він не ставав дибки. Тепер не був певен, що не станеться такого випадку, коли знову закипить його кров, ударить у голову – і вмить захочеться