Ганна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

– І чого ти так довго? – зустрічала його мати. – Господи, на кого тільки став схожий! – аж сплеснула руками. – Що худий, а що зморений, ніс загострився, очі й зовсім кудись запали. Якби не довга шинеля, можна б подумати, що хлоп’я, а не отаман, – схилившись над ним, обнімала та шморгала носом. – Такому тендітному головнокомандуючому тільки Ксанка до пари, – то мостила на своєму обличчі щиру материнську усмішку, то знову її ховала.

– Чому це ви її згадуєте? – спитав, сідаючи за стіл, куди мати ставила вечерю.

– Здається, це дівча закохалося в тебе по самі вуха, – аж повеселішали її сумні очі. – Спочатку на дорозі наперед забігало, аби зі мною поздоровкатися, потім про тебе перепитувати стало, а два дні тому рукавиці гарні зв’язало. Я думала, нічого не вміє, а вона пиріжків тобі напекла, – стала розв’язувати принесений чималий вузлик. – Ще й великий конверт на додачу, – мати і його поклала край столу. – Каже: часто писала, коли тебе не було.

– Навіщо це мені? – Григорій сердито на неї поглянув. Наминав ледь теплий борщ так швидко, що мати й слідкувати за ним не встигала.

– То забери з собою, тільки не викидай, не прочитавши, – здається, готова була благати, чим ще дужче його здивувала. – Шкода мені те дівча стало, воно і м’ялося біля порога, і соромилося, поки мені ті листи простягло, – у її голосі була така ніжність і таке тепло, неначе до своєї дитини. – Само й зараз гарненьке, а за рік-два з нього така красуня вимаститься, що й не втовпишся за іншими женихами. Тож поки воно біжить за тобою та не знає, що ще зробити, аби ти на неї звернув увагу, не відвертайся, – раніше ніколи не давала синові таких порад, а цього разу її було не спинити. – Я ж не кажу, щоб ти на ній оженився, просто пожалій ті перші дівочі почуття. Більше таких і в неї не буде, а по щирих гріх топтатися, – застерігала, аби не розчавив те перше кохання.

– Гаразд, покладіть у мою торбину, – сам поглядав то на матір, то на чималий конверт, який так і лежав край столу. – А хто її батьки? Думав, що в своїй слободі я всіх знаю, а їх щось не пригадую, – у його голосі вже не було того байдужого тону, як ще хвилину тому.

– Бабуся тут жила, а вони десь на Донбасі, мабуть, і зовсім не приїхали б, якби батька в шахті не привалило. Оце тоді і мати з донькою тут з’явилися, тільки ще одне горе їх спіткало – стара взяла та й померла, а вони удвох залишись. Можна уявити, як їм важко, тільки, видно, вони не звикли скаржитись. Зараз тому дівчаті ще й сімнадцяти немає, а воно вже все уміє робити. Однак дивне таке, неначе не на цій землі народилося.

Ще ніколи вони не говорили на такі теми, тому й мати ніяковіла, як та Ксанка. А раз думати їй ніхто не забороняв, то й придивлялася до тих дівчат, які біля сина-отамана крутилися, й до тих, за ким він упадав, але жодну з них у невістки не вибрала б. Молоденьку ж Ксанку навіть з хати б не випустила, якби знала, що вона йому люба. Та все ж розсудила по своєму: «Йому жити, тож нехай сам і вирішує».

Відігрівшись у рідній хаті, Григорій думав, що одразу засне, але ворочався з годину. Уже й мати на печі сопіла, і перші півні проспівали, а до нього сон не поспішав. І про що він не думав, а перед очима все майоріла площа червоними прапорами. Було таке відчуття, неначе з чистої води він ненароком вскочив у справжнє болото. Заспокоїли його лише слова Ксанки своєю, здавалося, ще дитячою наївністю, яка відчувалася вже в першому листі. Поки читав та дивувався, засвітивши каганця, збагнув, що він із нею декілька разів зустрічався. І щоразу його вражали очі – великі й чисті. Уперше, ще до початку бойових дій, коли він повертався додому, попереду плентався якийсь худющий підліток у завеликій солдатській шинелі. Саме тієї миті, коли він намагався обійти його, той спіткнувся, і якби не блискавична реакція Григорія, упав би просто в багнюку. Уже у своїх обіймах розгледів бліде й заплакане обличчя молоденької дівчини, побачив і ті її очі, від чого навіть забув запитати: хто ж її скривдив? Витирав сльози і радів, що вона усміхнулась. Може б, одразу забув про ту зустріч, якби не відчув, як його зачерствіла душа зімліла у грудях.

Бачив і одного літнього вечора – вона співала, мабуть, у своєму дворі. Дивного в тому не було нічого, у той час уся молодь виходила на вечорниці. Але вона сиділа сама, і пісня лилася так ніжно, що він не зміг пройти і не спинитися. Тоді вона була схожа на пташку, яка співає сама для себе.

– Як тебе звати? – спитав через плетений тин.

– Мене? – розгубившись, вона схопилася й побігла в хату. А він так і не зрозумів: вона доросла чи ще дитина. Єдине, що помітив у вечірніх сутінках – оті яскраві очі. «Ксанка», – тепер повторив про себе так, як називав її дід Карпо. Від того стало тепліше в душі, неначе вона запалювала там невелике багаття. Уже й посидіти біля нього хотілося, так там було тепло й затишно, тільки слова старого козака його стримували: «Тобі ж не можна закохуватися». «А я й не збираюсь. Вона ж іще дитина», – поки вуста таке говорили, руки гладили подарований шарф, який і досі був на його шиї.

Дивним був той час – одні з хлібом-сіллю зустрічали Червону армію, другі – Денікіна, треті перепитували про Болбочана, вважаючи й досі, що він міг урятувати їх і всю Україну. Четверті про Волоха хотіли почути – усе ж свій, на Донбасі в шахті працював. Багато хто й зараз збирався до його війська, аби не потрапити до червоних, які робили облави і всіх чоловіків забирали до своєї армії.

А поблизу станції Краматорська вже гриміли тридюймові гармати, строчили кулемети – це розпочався потужний наступ денікінців за підтримки легкого білогвардійського бронепотяга «Генерал Корнілов». Він справді був грізний, бо за якусь мить зміг знищити два червоні