Ганна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

– Усі ж повтікали, – Савонов ледь помітно усміхався, – а бідних вони й тоді не чіпали, – докинувши таке, зібрався розвертатися.

Дід би його не відпустив, ще багато чого маючи на думці, але тієї миті між ними з’явилася молоденька Ксанка, яка, на диво, у таку негоду цвіла, мов маківка перед Трійцею. Видно було: хоче кинутися отаману на шию, але боїться, аби зовсім її не відштовхнув.

– Ти знову з подарунком? – аж прикрикнув Григорій, помітивши в її руках шарф.

– Так, вив’язала тобі, щоб не застудився, – вона м’яла його довгими пальчиками. – Якщо й не воюватимеш більше, однак згодиться, – голосок тремтів, а довгі вії, знай, кліпали.

– І що мені робити з цим дівчам? – зиркнувши то на діда, то на неї, Григорій знизав плечима, а накинувши на шию теплий шарф і потиснувши маленьку дівочу ручку, подався до своїх нових союзників.

Ксанка вмить пропала, а дід ще якусь мить стояв як укопаний, лише погляд то на червоногвардійцях спинявся, то на повстанцях, які перемішалися на площі. Дивуючись і зараз, він раз по раз пригладжував сиве волосся, яке від подиву аж стару шапку на голові піднімало. А помітивши неподалік невеликий гурт простого люду, попрямував до них, аби почути, що ж вони кажуть з цього приводу.

– Це вже щось москалі пообіцяли, – трохи молодший від Карпа дід, заскаливши одне око на небо, пихкав люлькою та намагався розгадати.

– Що б не казали сьогодні, завтра все одно одурять, – немолода жінка аж руками махала, аби їй повірили.

– Коли ви такі розумні, то й порадьте, що робити в такій ситуації?! – інтелігентний чоловік не міг таке пропустити повз вуха.

– Якщо збиралися окремо жити, тоді навіщо брататися? – дід із люлькою, який насправді був схожий на старого бусла, випустив ще більше диму. – Б’юсь об заклад: це ваші есери уклали з червоними таку угоду, а повстанцям залишилося тільки виконувати її, – мабуть, він знав цього чоловіка.

– Зелене світло на семафор подали, коли червоне там мало бути, – залізничник про те по-своєму сказав. – Ще й скомандували: «Повний вперед!» – і йому здалося, що це зрада.

– Чому ж, автономію Україні обіцяють, землю – селянам, мир – народам, – хтось повторював усім знайомі гасла, але тихо і невпевнено.

– Аби вас не знудило від їхніх обіцянок, – не стримався Карпо.

Ще швидше почали кидатися словами, неначе підлітки грудками, коли одна вулиця йшла на іншу. Хтось схвалював таке братання, а хтось вбачав у ньому поганий знак. Нагадували й про звірства та наругу в Святогірському монастирі, про що вже третій день усі переказують та спинитися не можуть. Почули й голос колишнього чиновника повітової управи, який стверджував, що української влади й близько ніде немає.

– То нехай буде так, може, повстанці стримуватимуть навіжену орду, аби вона знову не розгулялася, – «старий бусол» ще раз заскалив око на небо, ніби чекав, що архангел Михаїл звідти щось йому підкаже. – Ці кажуть, що рік тому тут партизани якісь орудували, а регулярна армія такого не робитиме, – пихнув ще й у їхній бік димом. – А в святу нашу обитель, може, навіть група злочинців чи бандитів пробралася, яких потрібно було не те що гнати звідти, а всіх заарештувати, а то й розстріляти на місці.

– І тут брешуть, не інакше, як переодягнені чекісти працювали, – Карпо точно знав, що гроші, золото й коштовності повезли керманичам революції. – А злочинців-головорізів відправляли сюди торік, аби ті страху на населення напустили. Тільки назад додому вони не доїхали – їх убили дорогою. Позбулися свідків і спокійно забрали собі награбоване, – так йому розповідали місцеві більшовики, які з тими червоними бандитами й собі тікали в Росію, а потім ледве втекли назад, аби й з ними так не вчинили.

А вкотре почувши про наближення військ царських генералів, які хочуть повернути «єдіную і нєдєлімую Росію», уявляли, як їх знову битимуть за відібрану та розділену панську землю. Та що б не злітало з їхніх вуст, вони шкодували, що жодна влада не змогла об’єднати всіх отаманів і їхніх повстанців в єдине велике військо.

– Побоялися, бо від нього й самим довелося б тікати, куди очі бачать, – уже знайома жінка знову не стрималась від свого влучного висновку.

– Ще спробуй їх об’єднати, – упевнено сказав інтелігентний чоловік, який від них нікуди не пішов. – Одні партизани від червоних, другі від української влади, а треті самі від себе. Це й по наших видно, – кивнув у бік Трощила та Іщенка. – В одного менше сотні, а в другого всього з десяток, а з Савоновим об’єднуватися й зараз не хочуть. Тоді, бачите, ніхто їх отаманами не назве, а то й плюватиме вслід.

Інтелігент засміявся, у той час як «старий бусол», не шукаючи більше на небі Верховного головнокомандуючого, нагнув голову та втупився у свої старі валянки.

Надивившись та добряче замерзнувши, Карпо цього дня не збирався додому. Хотілося й завтра побачити Григорія й дізнатися, чи він не передумав? Тож пробирався до знайомого та мріяв хоч на лавці відлежатись, бо знав, що на теплу піч чужого чоловіка ніде не пустять. Шкутильгав обіч дороги, намагаючись не потрапити під коня чи воза – так багато було того прибулого більшовицького війська.

Уранці, знову опинившись на цій вулиці, очам не повірив – на нього зі штиками, кулеметами і навіть гарматами сунула якась інтернаціоналістична навала. Ще раніше чув, що з Бєлгорода наступає так звана 2-га українська повстанська дивізія, основне ядро якої складають українські добровольці, а з ними московські та пітерські робітники. Може, й були вони серед тих, що стояли вчора на площі, та перед собою він бачив татар, башкирів, латишів, дагестанців, і навіть китайців. Від таких українців у нього аж в очах мерехтіло. «І треба ж було додуматися до такого! – навіть дихнути годі старому, неначе ворожий кінь давив на його груди копитом. – Оце такому війську заборонили чинити опір?! – йому й геть не по собі стало. – У шию їх треба гнати, аби не сквернили цю святу землю своїми чобітьми, а ти поряд став! – таке його пошерхлі губи Григорію адресували. – Призначили його комендантом міста й повіту, – скривившись, повторив, що чув. – Аби здихатися, часто на підвищення забирали. А потім… по-різному кінчалося. Дивись,