Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

Та Петр зрозумів недоказане слово: йшлося напевне про церкву святого Освальда, яку він щойно обачливо обминув. Застережений уже мертвим солдатом, Петр глянув на храм-пустку й побачив, що дошки, якими забиті двері, відхилені і звідти вилазять темні постаті.

Троє були вже надворі й швидко простували до Петра, а за ними вилазили й інші. Не встиг Петр випростатись, як ляснув постріл, його влучило в груди, він упав. Двоє напасників підняли його за руки й за ноги, розгойдали й перекинули через парапет башти у воду. Те саме зробили й з мертвим мушкетером, а вслід кинули його мушкет.

Усе це було зроблено вправно, швидко й мовчки. Як ми вже пересвідчились, Вальдштейн добирав у свою особисту обслугу тільки довершених професіоналів.

Докінчивши своє діло, вбивці неквапно, мов на прогулянці, покинули башту й пішли попід мурами береговим променадом. А коли минали дім ученого астронома Кеплера, один з них мелодійно засвистів: три короткі свистки й один довгий, сказати б — вступ до Симфонії фатуму Бетховена, хоча та симфонія, як висловлюються схоласти, існувала тоді тільки в потенції, а її справжнього народження треба було чекати ще майже дві сотні років; проте три короткі свистки й один трохи довший та нижчий і тоді вже міг би просвистіти будь-хто.

У вузенькому, схожому на бійницю відчиненому вікні під заламаною покрівлею зразу ж з’явилася чорна чоловіча постать. Убивця внизу ще раз просвистів мотив Симфонії фатуму й неквапно подався за своїми приятелями, поки зник за рогом найближчої вулиці. Чоловік у вікні — очевидно, не треба приховувати, що то був справжній Альбрехт із Вальдштейна, якого Петр недавно побачив у червоному плащі, — тепер був уже не в герцогській пишноті, бо мав на собі тільки білу шовкову сорочку, заправлену в легкі полотняні штани. Задоволений, він відступив у глиб кімнати й упав у крісло, в якому сидів доти, бо сигнал, очевидно, означав, що все гаразд, тобто зухвалого нишпорки Петра Куканя з Куканя вже нема на світі.

Штайнвег, Вайхс, Саллерн, Лапперсдорф і Донауслауф, невеличкі, чепурні містечка й села по той бік Дунаю, разом зі своїми дзвіничками та шпичастими дахами розтанули в згуслій темряві; лиш подекуди видніли освітлені віконця, мов тьмяні чотирикутні іскри. Коло Вальдштейнової лівої руки стояв стільчик із запаленою свічкою й кухлем, з якого він, не перестаючи дивитись надвір, потроху сьорбав пиво. До підвіконня був приставлений якийсь дерев’яний пристрій — тичка з прикріпленим до неї циліндричним предметом, схожим розмірами й формою на грубу церковну свічку, тільки перевернену ґнотом донизу, а вгорі загострену й пофарбовану зеленим. На гаку, забитому в сволок, висіла в’язка таких самих циліндричних предметів з гостряками різних барв; то були, як можна здогадатися, феєрверкові ракети.

Вальдштейн, що сидів тихо й терпляче, втупившись в одну точку, скидався на кота над мишачою норою. По-котячому прудко він і схопився, дочекавшись умовного червоного вогника, що раптом злетів удалині, приблизно там, де мало лежати містечко Штайнвег. Тягнучи за собою іскристий хвіст, вогник підносився в небо, аж поки розсипався роєм червоних зірок, які швидко спадали вниз вогняним дощем і гасли. Водночас до Вальдштейнового слуху долинув негучний тріск.

Ще поки ракета летіла вгору, Вальдштейн швидко підвівся, здушено застогнавши від болю, підняв свічку і впевненим, завченим рухом підпалив гніт ракети, прикріпленої до тички. То була невинна іграшка, призначена для розважання юрби та прикрашання бенкетів на вільному повітрі, але цього разу вона напевне відігравала важливу роль: хіба таки можна припустити, що ввечері перед тим днем, який мусив стати для нього історичним днем остаточної перемоги або падіння, Альбрехт із Вальдштейна розважався пусканням кольорових вогнів з вікна?

Коли догорів гніт, з отвору циліндра бризнув зелений вогонь, ракета відірвалась від тички, на мить зависла, тремтячи, в повітрі, а потім з тонким свистом шугнула крізь вікно в темряву. Тоді Вальдштейн прикріпив до тички нову ракету, цього разу з жовтим гостряком, поклав на стільчик годинник, видобутий з кишені полотняних штанів, насилу, спираючись на бильця обома руками, опустився в крісло і, закуривши люльку, знову почав спокійно сьорбати пиво. Точно за чверть години після зеленої ракети він підпалив гніт наготованої жовтої. Вогник тільки почав розгорятись, коли за спиною у Вальдштейна рипнули двері й до кімнати хтось увійшов.

— Чого вам треба, Сені? — з досадою спитав Вальдштейн. — Я ж вам сказав, що хочу побути сам.

Чоловік не відповів, узяв двері на засув і, швидко підійшовши до тички, двома пальцями загасив вогник на запальному шнурі.

— Господи Ісусе, матір божа, заступнице наша, — зашепотів Вальдштейн немов крізь сон, і гнів та жах до невпізнання спотворили його обличчя, звичайно спокійне і байдуже; лютим осміхом, оголивши криві жовті зуби, розтяглись уста, щоки раптом почервоніли й узялись темними плямами; очі зіщулились і стали косі, мов у китайця; ніс поблід і, розтягтись ушир, набув виразно негроїдної форми, а що зробилося з лобом над піднятими дугами наїжачених брів — неможливо й описати, бо це вже був не лоб, а плетиво збагрянілих зморщок, ландшафт невідомої планети, схил вулкана після виверження, рукопис вірша, складеного божевільним, а не найблагородніша частина найблагороднішого витвору природи — людського обличчя.

— Господи Ісусе, — повторив Вальдштейн, згорбившись у кріслі й утупивши несамовиті очі в чоловіка, що з’явився перед ним, хоча так недавно найнадійніший з надійних професіонал-убивця мелодійним сигналом сповістив, що його нема живого. — Господи Ісусе! Запаліть негайно ґнота, навіженцю! Ви не знаєте, що тут робиться і про що йдеться!

Тоді зненацька замахнувся невеликим гострим кинджалом, видобутим невідомо звідки, та Петр ухопив герцога за зап’ясток і стиснув так сильно, що той упустив зброю.

— Не робіть цього, — сказав Петр. — Ви недужий і кволий, і я б не хотів кривдити вас.

— Але як це могло статися! — вигукнув Вальдштейн, приголомшено затуляючи очі правою рукою. — Розміщення зірок сприятливе для мене. Проте Герберт мене розчарував, навіть на Джузеппе не можна покластись… Іншими словами — кінець світу. Що ви хочете зробити?

— Довести свою місію до кінця, — сказав Петр, відв’язуючи від тички жовту ракету. — Тепер мені