Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

— яке-бо щастя! — зупинитись у заїзді, замовити добру вечерю, потім пірнути в пишні німецькі перини й спати, спати, спати до білого дня. А в Регенсбурзі хай діється що завгодно, і Вальдштейн хай робить що хоче — його, Петра, це вже не цікавить, він, єдиний видющий серед сліпих, умиває руки й повертається до всієї цієї історії спиною.

Та поки він міркував так, смакуючи гірку втіху безнадії, в яку поринав, мов у теплу снодійну ванну, десь недалечко, біля брами за рогом, почувся тоненький дзвінкий голосочок, і зразу з’явилася дівчинка років на вісім, манюсінька, з кіскою, боса, замурзана, в білій сорочечці, під якою, видно, не було нічого. Стежечкою попід монастирем вона дубцем гнала перед собою троє гусенят — певне, з пастівника додому. Порівнявшись з Петром, вона розкрила ротик, у якому бракувало двох передніх зубів, і вимовила слово, якого він найменше сподівався:

— Пантарай.

— Що? — перепитав Петр. Хоч він і розчув усе виразно, те слово в її вустах було таке неправдоподібне, що він захотів пересвідчитися, чи слух не підвів його.

— Пантарай, — повторила вона спокійно. — Так я кажу?

— Так, так, — запевнив Петр. — А далі що?

— Пантарай, — сказала вона втретє. — Ідіть до п’ятої башти, там хтось передасть вам важливу іншпрукцію.

— А де та п’ята башта?

— Над річкою, — пояснила дівчинка, ще й показала дубцем. — За церквою святого Освальда, тією, що закрили.

— А хто тобі звелів, щоб ти мені сказала це слово?

— Яке слово?

— Пантарай, — нагадав Петр.

— Один там пан, — відповіла дівчинка.

— Який пан?

— Е, він велів, щоб не казала, — відповіла дівчинка і, гримнувши на гусенят, що були розбіглися, завернула їх і подріботіла далі.

Ця несподівана пригода, можна здогадатися, враз начисто змела Петрові наміри покинути бойовище, коли то взагалі були наміри, а не просто мрії, якими він із приємністю бавився, добре знаючи, що ніколи їх не здійснить. Що це все означало? Хоч би як швидко летіли голуби, послані з Регенсбурга до Рима й з Рима до Регенсбурга, папа ще не міг довідатись про Петрову розмову з отцем Жозефом. Зате про неї могли довідатись таємні Вальдштейнові прибічники, що жили в Регенсбурзі. Петр згадав про необережність, якої допустився, вимовивши перед отцем Жозефом умовлене з папою гасло «Пантарай»; отець Жозеф зразу йому вичитав: «Ти такий імпульсивний та необережний, як і був». І вичитав слушно. Звичайно, Петр у ту мить уже вважав те гасло за щось минуле, позбавлене значення, бо відмовився служити папі й керуватись і далі його наказами. Папа не міг знати про Петра нічого, крім того, що Петр услід за отцем Жозефом виїхав з Меммінгена до Регенсбурга. Коли те гасло, яке йому шепнула маленька гусійка, прийшло справді від папи, то може йтися тільки про догану, яку святий отець хоче висловити неслухняному агентові. Але це мало ймовірне. Для того, щоб папа висловив йому своє невдоволення чи гнів, непотрібні такі манівці. Нащо оце посередництво невинної кузочки, гусійки в сорочечці, нащо вдавати, ніби Петр має дістати важливі «іншпрукції», як сказала дівчинка, тобто інструкції? Досить було б, щоб згаданий нею «пан» сам підійшов до Петра й передав йому папину нагінку. Отже, цю думку можна відкинути.

Але тоді може йтися тільки про пастку, в яку його заманюють Вальдштейнові люди. Нема сумніву: достукавшись обмотаним калатальцем до Кеплера й заставши герцога з пістолетом у руках, — із дула ще курів димок, герцог нетямився з люті, охоронець лежав непритомний, обидва маги були на смерть перелякані, а стільці поперекидані, — молодий граф Макс пояснив дядечкові, хто той чоловік, що, наробивши такого гармидеру, втік, забувши навіть капелюха. Отож вони без дискусій постановили знищити Петра, й тепер його заманюють до якоїсь п’ятої башти, бо не знають Петра Куканя з Куканя і гадають, ніби він такий наївний, що попадеться на цю дурну принаду.

Так, вони не знали Петра Куканя з Куканя, але саме через те, що Петр був тим, ким був, і таким, яким був, він, не вагаючись, вирішив прийняти виклик і з’явитись на призначене місце, тільки не з наївності й дурості, а тому, що звик піднімати кинуту йому рукавицю, і коли встряв у бійку, то битися. Тепер Петр не був самотній, бо мав ворога: яка полегкість! Світ не відвертався від нього презирливо-байдуже, хтось дуже кмітливий і хитрий зазіхав на Петрове життя: яка радість! Його становище вже не було безглузде й безвихідне, як йому здавалося ще так недавно: на нього чекав бій.

І, лишивши коня в монастирській стайні, Петр подався туди, куди махнула йому дубцем дівчинка в сорочечці.

П’ята башта виявилась невеликою круглою платформою на невисокому мурі, який там збігав аж до Дунаю. Протестантську церковцю святого Освальда, що стояла оддалік, недавно сплюндрувала знавісніла юрба, розпалена гнівом на лютеранську єресь, і виламані двері та повибивані вікна позабивали дошками. Коло башти вартував мушкетер, чий добре начищений шолом блищав здаля в ясному місячному сяйві, наче ліхтар. Мушкетер стояв, зіпершись ліктями на парапет, і дивився в воду, що текла під мурами. Його мушкет, начищений незгірше за шолом, стояв поруч, спертий на стіну.

Петр, пильно розглядаючись, із набитим пістолем у руці обережно обминув сплюндрований храм, який напевне став притулком усякого наброду, а потім повільно, весь час роззираючись, попрямував до мушкетера, чия солідна постать збуджувала довіру й свідчила про те, що Петр переоцінив своїх ворогів, коли вирішив, ніби вони хочуть заманити його в пастку: місце, яке охороняє вояк із вартових частин генерала Тіллі, зовсім не підходяще для всіляких підступів. Але мушкетер не ворушився, не звертав уваги на звуки Петрової ходи, а все дивився в воду. Коли Петр підійшов ближче, йому здалося, що вояк не просто дивиться в воду, а блює. Та врешті він збагнув, що темна рідина, яка ллється в нього з рота, — то кров. Петр торкнув вояка за плече, той обсунувся на коліна і, зваливши свого мушкета, впав додолу.

— Ос… — іще прохарчав він, але