Габріель Гарсія Маркес - Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

До цієї миті Марія не усвідомлювала, що оті 32 жінки були тихо помішаними, переведеними з іншого міста, і що насправді вона — в притулку для божевільних.

Усередині будівлі Марія відділилася від групи і запитала службовку, де телефон. Одна з доглядачок, що вела хворих, змусила її вернутись у шеренгу, лагідно промовляючи: «Сюди, дорогенька, ось тут є телефон». Марія, разом з іншими жінками, пройшла тьмяним коридором і врешті опинилась у загальній спальні, де доглядачки стали розподіляти ліжка. Марії також виділили одне. Радше потішена непорозумінням, Марія пояснила одній з доглядачок, що її автомобіль зламався на шосе і їй потрібен тільки телефон, аби сповістити чоловіка. Доглядачка вдала, що уважно її слухає, але знову відвела до ліжка, намагаючись заспокоїти її лагідними словами.

«Гаразд, дорогенька, — казала вона, — якщо поводитимешся добре, то зможеш поговорити по телефону, з ким захочеш. Але не тепер, а завтра».

Раптом зрозумівши, що вона ось-ось потрапить у смертельну пастку, Марія втекла зі спальні. Та не встигла вона дістатися вхідних дверей, як кремезний охоронець догнав її, вправно викрутив їй руки, а інші два допомогли вбрати на неї гамівну сорочку. Трохи згодом, позаяк вона не припиняла кричати, їй вкололи снодійне. Наступного дня, оскільки вона і далі бунтувала, її перевели у відділення для буйних хворих і навіть, щоб знесилити її, застосували шланг з крижаною водою під великим тиском.

Чоловік Марії заявив про її зникнення після опівночі, коли упевнився, що її нема ні в кого зі знайомих. Автомобіль, покинутий і розібраний злодіями, наступного дня знайшли. Через два тижні поліція закрила справу — буцімто Марія, розчарована своїм нетривалим шлюбним досвідом, втекла з іншим.

На ту пору Марія ще не обвиклася з життям в санаторії, але її характер було зламано. Вона досі відмовлялася брати участь в іграх хворих просто неба, але ніхто її не силував. Врешті-решт, казали лікарі, так починали всі і рано чи пізно таки включалися в життя спільноти. На третьому місяці неволі Марії нарешті вдалося завоювати довіру соціальної працівниці, і та погодилася передати вістку її чоловікові.

Маріїн чоловік відвідав її наступної суботи. В прийомному покої директор санаторію в дуже переконливих термінах пояснив йому, яким є стан Марії і в який спосіб він сам може допомогти їй прийти до тями. Попередив його про домінуючу манію — телефон, і розказав як поводитися під час візиту, аби запобігти, щоб з нею знову не стався один з її звиклих нападів шаленства. Вся річ у тому, як то кажуть, аби їй не перечити.

Попри те, що чоловік точно дотримувався вказівок лікаря, перші відвідини були жахливими. Марія намагалася будь-що піти з ним, і для того, аби уговтати її, мусили знову вдатися до гамівної сорочки. Але потроху вона ставала сумирнішою під час наступних візитів. Тож чоловік і далі провідував її кожної суботи, приносячи їй щоразу фунт шоколадних цукерок, доки лікарі не сказали йому, що це не найкращий для Марії гостинець, позаяк вона стала гладшати. Відтоді він приносив їй лише троянди.

5 травня 1981 року,

«Ель Паїс», Мадрид

Немов заблудлі душі

Минуло вже багато років, відколи я вперше почув історію про старого садівника, який наклав на себе руки у «Фінка Віхія», красивому домі поміж великих дерев у передмісті Гавани, де проводив більшу частину свого часу письменник Ернест Гемінґвей. Відтоді я чув її не раз в численних версіях. Згідно з найпоширенішою, садівник прийняв безповоротне рішення після того, як письменник вирішив звільнити його, бо той взявся обрізати дерева проти його волі. Сподівалися, що в своїх мемуарах (якщо він їх напише) чи в котромусь зі своїх посмертних творів Гемінґвей розповість справжню версію. Та, схоже, він цього не зробив.

Усі варіації сходяться в тому, що садівник, який працював там ще до того, як письменник купив дім, раптом невідомо куди зник. Через чотири дні завдяки непомильним сигналам хижих птахів на дні штучного колодязя, що забезпечував питною водою Гемінґвея і його тодішню дружину, красуню Марту Ґеллгорн, знайшли труп. Проте кубинський письменник Норберто Фуентес, який ретельно дослідив життя Гемінґвея в Гавані, недавно опублікував ще одну і, можливо, краще обґрунтовану версію тієї настільки суперечливої смерті. Її розповів йому старий мажордом дому, і, згідно з нею, колодязь, де знайдено труп, постачав воду не для пиття, а для плавального басейну. І в неї, за словами мажордома, часто кидали дезинфікуючі таблетки, та, може, їх було недостатньо для того, аби дезинфікувати її від цілого мерця. У кожному разі, остання версія спростовує найдавнішу, що була також найбільш літературною, згідно з якою подружжя Гемінґвеїв брало воду з криниці з потопельником ще три дні. Кажуть, що письменник проказав: «Ми зауважили лише одну відмінність — вода стала солодшою».

Це одна зі стількох захопливих історій, написаних чи розказаних, що лишаються з тобою назавжди — радше в серці, ніж у пам’яті, і якими сповнене життя усіх на світі. Можливо, то заблудлі душі літератури. Деякі є справжніми перлинами поезії, які впізнаєш на льоту, не дуже добре фіксуючи, хто їхній автор, бо, здавалось, забути цього не можна; або ж ми чули їх, не запитуючи себе від кого, і за певний час вже достеменно не знали, чи ті історії не вигадали ми. З усіх них, без сумніву, найпрекраснішою (і найвідомішою) є історія про щойно народжену мишку, яка, вперше вилізши зі своєї нірки, здибала кажана і вернулася, вражено гукаючи: «Мамо, я бачила ангела». Інша, з реального життя, що значно перевершує вимисел, розповідає про радіоаматора з Манагуа, який на світанку 22 грудня 1972 року намагався встановити контакт із бодай якоюсь частиною світу, аби сповістити про землетрус, який стер місто з лиця землі. Через годину досліджень сектора, в якому чутно було лише зоряне шипіння, його товариш, який був більшим реалістом, переконав його облишити це. «Усе це марно, — сказав він, — так сталось по цілому світі». Ще одна історія, така ж правдива, як і попередні, скоїлася з Паризьким симфонічним оркестром, який років десять тому заледве не розпався через незручність, яка не спала б на думку Францу Кафці: будівля, в якій вони проводили репетиції, мала тільки один гідравлічний ліфт на чотири особи, тож вісімдесят музикантів починали підійматися