Камілла Лекберг - Крижана принцеса

була рада вислухати Мартіна, зібрати докупи рештки його впевненості в собі, а потім знову відпустити у світ із надією, що одного дня він зустріне дівчину, яка помітить за його веснянкуватою зовнішністю добре серце.

Останній працівник у їхній дільниці був також найменш популярним. Ернст Люндґрен — корислива людина, яка не проминала жодної доброї нагоди нажитися за рахунок інших. Ніхто й не дивувався тому, що він досі неодружений. Ернст не був вродливим, та хоч чоловікам із менш привабливою зовнішністю вдавалося знайти свою другу половинку завдяки чудовому характеру, Ернстові бракувало й цього. Тому він досі жив зі своєю пристаркуватою матір’ю в сільському будинку на півдні від Танумсгеде. Пліткували, що його батько, якого всі знали як агресивного п’яницю, упав із сіновалу на вила. Казали, що до цього доклала рук його дружина. Але це сталося багато років тому, і плітки не вщухали тільки тому, що тем для чуток у цій місцевості було не так багато. Зрештою, правдивим було те, що лише мати любила Ернста таким, яким він був: з кривими зубами, настовбурченими вухами, розпатланим волоссям, холеричним типом темпераменту й завищеною самооцінкою. Зараз Ернст утупив очі в Мельберґа, немов слова комісара перетворювалися на перлини, і роздратовано робив зауваження тим, хто видав бодай один звук, що міг відволікти його від такої насолоди. Тепер він підняв руку, як школяр, і запитав:

— Звідки ми знаємо? Може, Андерса вбив той його друг-п’яниця, а потім удав, наче знайшов його?!

Мельберґ задоволено кивнув у бік Ернста Люндґрена.

— Дуже влучне запитання, Ернсте! Чудово. Як я вже зауважив, ми спираємося на те, що Андерса й Александру вбила одна людина. Але про всяк випадок перевірте вчорашнє алібі Бенґта Ларссона.

Мельберґ показав олівцем на Ернста Люндґрена, а потім кинув погляд на інших працівників.

— Ось такий підхід нам потрібен, щоб розкрити цю справу. Сподіваюся, ви візьмете приклад з Ернста. Вам усім іще далеко до його рівня.

Ернст зніяковіло потупив очі, але, щойно Мельберґ відволікся, він не стримався й кинув тріумфальний погляд на своїх колег. Анніка щось пробелькотіла, удаючи, що не помічає суворого погляду Люндґрена.

— Так, про що ж я?

Мельберґ ухопився великими пальцями за підтяжки під піджаком і покрутився на стільці, щоб повернутися до дошки позаду, на якій висіли світлини в справі Александри Війкнер. Тепер поруч висіла й друга дошка з фотографією Андерса, зроблена до того, як карета швидкої допомоги забрала його тіло.

— Що ж ми маємо зараз? Учора Андерса Нільссона знайшли вбитим, і, за попередніми висновками, убивство сталося вчора зранку. Його повісила одна людина чи кілька осіб, найімовірніше, усе ж таки кілька, бо для того, щоб підняти здоровезного чоловіка так високо й прикріпити до нього мотузку, потрібна неабияка сила. Ми не знаємо, як саме вони це зробили. Немає нічого, що вказувало б на насильницькі дії. На тілі Андерса немає навіть жодних синців. Як я вже зауважив, це лише попередні висновки — більш докладну інформацію ми дізнаємося після розтину тіла.

Патрик помахав своєю ручкою.

— Як швидко нам нададуть докладну інформацію?

— У наших колег зараз дуже багато роботи, тому, на жаль, я не можу точно сказати, коли вони впораються.

Усі сприйняли ці слова як належне.

— Ще ми знаємо про стосунки між Андерсом Нільссоном і нашою першою жертвою — Александрою Війкнер.

Мельберґ устав і показав на світлину Александри, що висіла посередині першої дошки поруч із фотографією її матері. Усі знову подумали про те, якою вродливою була Алекс. Поруч висіла світлина Алекс у ванні з блідим обличчям блакитнуватого відтінку, крижаними віями й замерзлим волоссям. Усе це мало жахливий вигляд.

— Ця незвичайна пара мала сексуальні стосунки. Це підтвердив сам Андерс, і ми маємо докази, що підкріплюють його слова. Однак ми не знаємо, як довго тривали їхні стосунки, а найголовніше — як так сталося, що вродлива заможна жінка обрала коханцем гидкого непримітного п’яницю. Тут заритий якийсь собака, я це носом відчуваю.

Мельберґ кілька разів постукав вказівним пальцем по своєму набряклому носі безпросипного п’яниці.

— Мартіне, тобі завдання покопатися в цьому глибше. Передусім ти маєш навідатися до Генріка Війкнера й цього разу випитати в нього все можливе. Цей хлопчисько знає більше, ніж говорить. Я впевнений.

Мартін покірно кивнув і швидко щось записав у блокнот. Анніка подивилася на нього ніжним материнським поглядом.

— Щодо підозрюваного у вбивстві Алекс ми, на жаль, маємо починати все спочатку. Андерс бачився правильним кандидатом на цю роль, але тепер ми маємо інший поворот. Патрику, ти мусиш знову переглянути весь матеріал у справі вбивства Александри Війкнер. Перевір кожну деталь двічі. Десь має бути зачіпка, яку ми пропустили.

Мельберґ почув цю репліку в одному детективному серіалі й запам’ятав, аби згодом використати за слушної нагоди.

Йоста — єдиний, кому не дісталося жодного доручення. Мельберґ подивився на дошку з матеріалами справи й замислився.

— Йосто, ти маєш поговорити з родичами Александри Війкнер. Імовірно, вони досі щось приховують від нас. Розпитай про друзів і ворогів Алекс, її дитинство, характер — про все що завгодно. Поговори з батьками та її сестрою, але з кожним окремо. З власного досвіду можу сказати, що так із них можна витягнути більше інформації. Їдь разом із Мартіном Моліном, коли він вирушить до чоловіка Алекс.

Йоста відчув, як на його плечі звалився важкий тягар непосильних робочих доручень, і тяжко зітхнув. Не тому, що це відволіче його від гольфу посеред холоднючої зими, а тому що останнім часом не звик виконувати бодай якусь серйозну роботу. Йоста був справжнім митцем удавати заклопотаність, тоді як сам годинами сидів за комп’ютером і розкладав пасьянс. Саме тому необхідність показати конкретні результати неабияк його налякала. Свобода закінчилася. Імовірно, за понаднормові години їм навіть не заплатять. Він буде радий, якщо хоча б компенсують витрати на бензин.

Мельберґ поплескав у долоні й почав усіх підганяти:

— Ну-ну, поспішайте. Немає часу протирати штани, якщо ми хочемо розкрити цю справу. Мені потрібно, щоб ви працювали наполегливіше, ніж будь-коли, а щодо відпочинку — ви його отримаєте лише тоді, коли розкриєте цю справу. А поки я розпоряджатимуся вашим часом. Тож гайда за роботу.

Якщо комусь і не подобалося, що його підганяють, мов маленьку дитину, то він однаково не промовив ані слова. Вони підвелися й узяли свої речі: стільчик в одну руку, блокнот — у другу. Лише Ернст Люндґрен затримався, але цього разу комісар Мельберґ не