Борис Дмитрович Антоненко-Давидович - На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори

охоти роздумувати над цим. Ранком, коли ми прокинулись, хлопця як водою змило…

Уся діяльність «штабу» полягала тепер у виданні відозв та збиранні відомостей про становище на фронті під Києвом. Я й далі творив фантастичні звернення до українського народу, закликаючи терпляче чекати на весняний прихід своїх і гуртуватись; розвідувальні відомості, зібрані на підставі чуток та переказів випадкових людей, свідчили в цілому, що денікінцям під Києвом скрутно доводиться. Я й Роман не дуже тепер замислювались над перспективами недалекого майбутнього, бо ми душею й тілом відпочивали після всіх недавніх тривог, утоми й безнадії. Чим не розкіш: ми були ситі, добре висипались і на розвагу слухали, як співає Мишинський — чи не єдину пісню в його репертуарі — «Ходить дівка по бережку, квіти сіє, полива», закінчити яку йому завжди щось перебаранчало. Кущ часом запрягав у воза свої дебелі коні й разом з нами їздив по містечку «провітритись і послухати, чим дихають люди». Він раз у раз спиняв коні, щоб привітатись та розпитати про новини стрічних знайомих, яких тут у Куща було безліч.

— І як воно? Що чувати нового? — питав Кущ, тримаючи одною рукою віжки, а другу простягаючи до усміхненого дядька — поручкатись.

— Бомажки об’явились — сам читав біля крамниці.

— 1 що ж пишуть у тих бомажках? — удаючи цікавого, розпитував Кущ.

— Та все пишуть, щоб, виходить, ждали їх на весну…

— А кого ж це ждати? — допитувався наш «пан отаман».

— Якихось непокорних українців — вроді як така нова партія об’явилась…

— Он яке діло! — дивувався й собі удавано Кущ, смикаючи віжки й непомітно підморгуючи мені, мовляв, бачите, «пане студенте», як підіймають дух у народі ваші відозви!

Минув десь тиждень, коли ми з Романом навіть погладшали в нових для нас умовах достатку й безжурності. Так погладшали, що той Марусин батько, який хотів був стати моїм тестем, побачивши здалека мене на возі поруч Куща, аж рота роззявив і не йняв віри своїм очам — чи це я, котрого дожидає дівчина в Києві, чи хтось інший, схожий на мене.

Тепер уже стало остаточно відомо, що генерал Бредов покинув Київ і широким фронтом відступає з своїми поколошканими білими частинами на південь. Одного дня пополудні до Кущевої резиденції поквапно увійшов Мишинський і повідомив, що велика частина денікінців підступає до Узина.

— Треба мерщій на хутори, але на хвилину заїдьмо до моєї хати — треба попрощатися з жінкою та малим! — коротко сказав Кущ до Мишинського, і той кинувся надвір запрягати коні.

Ми спинились коло чепурненького будиночка Куща в центрі містечка. На вулиці стали збиратися люди, здаля поглядаючи, куди це Кущ виряджається з своїм «штабом». Щоб не справляти враження панічної втечі, Кущ передав Мишинському віжки і спокійно, але сягнистими кроками пішов до господи. Невдовзі він повернувся з клунком у руці, а за ним вийшла на ганок із закутаною дитиною на руках вродлива, поважна Кущева дружина. Мені вона видалась чимось схожою на Палієву дружину з старовинної гравюри, і я довго не міг одвести очей, думаючи про ту постійну небезпеку, яка чигає на її бентежного чоловіка, й той зовнішній спокій, який зберігає на людях ця сумовита жінка, що немовби вийшла з історії У країни й іде в наші дні своїм приреченим тернистим шляхом….

Наостанку вона кивнула головою й тихо промовила:

— Щасливо!

Кінські копита зацокотіли по бруківці узинського центру, й незабаром ми виїхали в степ.

Сонце, що проглянуло було зранку, заховалось за густі сірі хмари, і з неба почав сіятись сніжок.

Ми проїхали засніженим степом верстов вісімнадцять, якщо не всі двадцять. Сніг дужчав, і Кущ був задоволений:

— Замітає колії від коліс нашого воза! Ніякий чорт не винюхає, куди ми поїхали.

Я з тугою подумав, що кінчилось наше безжурне існування, й ми з Романом знову переходимо на становище польованих звірів.

Та ось і хутори. Крізь густий сніг замаячіли окремі садиби з добротними хатами, високими клунями й гінкими журавлями біля криниць та лютими псами, що здалека привітали нас несамовитим гавкотом. Це були колишні столипінські «одруби», де розжились на степовому просторі міцні, запопадливі селяни, Кущеві приятелі. Тут у кожній хаті для Куща, кажучи словами Крилова, «был готов и стол, «дом».

— До Кіндрата заїдемо? — порадився Кущ з Мишинським.

— Та можна й до Кіндрата, а там видно буде.

Нас зустрів у третьому подвір’ї худорлявий дядько, що вийшов із хати на скажене гавкання свого ланцюгового пса подивитись, кого це принесло до нього в таку несприятливу для поїздок погоду.

— Заходьте, заходьте, дорогі гості! Просю! — приязно промовив він, упізнавши Куща й Мишинського. Видати, Кущ не раз гостював тут.

У хаті господар заметушився, не знаючи, де посадити нас найкраще й чим пригостити.

— Жінко! Готуй смаження та печи млинці — бачиш, які дорогі гості завітали до нас…

Передчасно постаріла господиня взялась жваво поратись біля припічка, господар приніс цілу сулію жовтуватого самогону й солоних огірків та мочених яблук, припасених, мабуть, на якусь урочисту нагоду, нарізав великими куснями хліб, дістав з полиці синюваті місткі чарки й нарешті, оглянувши, чи всього на столі в достатку, присів до столу сам.

Почалось із звичайних запитувань — що чувати нового? чи є в Узині сіль і гас?

— Денікінці тікають, ось-ось і в Узині їх буде повнісінько, — відповів Кущ, закусюючи огірком першу чарку.

— Тікають? — перепитав господар. — А ми це з жінкою й потерпаємо, щоб не залигали нашого хлопця в солдати в Узині — пішов ранком туди по гас. Кіньми він швидко б звинувся, та тільки ж боязко за коней: гляди, заберуть у дорозі й спасибі не скажуть. А що в світі чути ще?

— В Узині відозви з’явились: пишуть якісь нескорені українці, що скоро прийдуть сюди.

— А яка ж у них програма? — трохи насторожився дядько.

— Та, якщо називають себе українцями, то, мабуть, і програма в них підходяща, — не впустив нагоди Кущ трохи поагітувати господаря.

— Дай Боже! — зітхнув полегшено господар. — А то, як кажуть, до нашого берега що не припливе: якщо не… — господар утримався при столі вимовляти негоже слово, — то тріска, а ми раді тепер і з тріски, аби чого гіршого не принесла лиха година.

Наївшись млинців, Мишинський, після кількох чарок гіркуватого самогону, пройшовся по хаті й, як удома, заспівав своєї улюбленої пісні:

Даром, дівко, квіти сієш —

Вони тобі не зійдуть,

Даром батька-неньку просиш,

Бо за мене не дадуть…

За вікном мете сніг, а в хаті тепло, затишно, в голові крізь серпанок сп’яніння не проривається