Раїса Петрівна Іванченко - Княгиня Ольга

Ольга ніколи не могла схилити сина на свій бік. Над ним завжди тяжіли оті варяги-дружинники і їхні забаганки. І тепер, певно, їм не терпеливиться дорватись через молодого князя до керма держави. Та й не тільки їм. Он за спиною Святослава маячить постать Чурині, а власне, його матері-боярині Гордини і її соумислеників серед боярства. Недарма люди кажуть, що в безмісячні ночі кружляє вона на мітлі над Києвом. Тривожить жадання і грішні помисли зачаєних бояр. Знає Ольга про це! Хто ще там стоїть за спиною її палкого і щирого серцем Святослава?..

Важким, пекучим зирком обвела людей у своїй горниці. Погляд її спинився десь там... за стінами палат, на високому даху терема, що тремтливо світився всіма вікнами і гудів бражними голосами. Невже то Свенельдові сіті зметнулись і над головою її сина? Невже?.. О недосвідчена, щира душе твоя, дитино... чи відаєш, що робиш? Чи знаєш, скільки горя і сліз в її серці від того клятого Щербила і своєї власної довірливости? І зараз навіть... і тепер... як він дорогий її серцю... Ця її любов, ця непізнана радість її ще живої душі.

По суворому обличчю княгині потекла гаряча сльоза. Що вона скаже синові? Розуміє, що Святослав поставив на лезі ножа свою гордість і честь. Вона ж поставила майбутнє держави. Чому віддати перевагу? Пощадити синову гордість чи... зберегти спокій у Києві і в державі... Її ніхто не збагне. Осудять усі...— і за те, і за інше...

Треба виграти час... Але ж дивиться на неї натовп людей, що переповнив її виталище. І Гліб, і Григорій, і бояри, і покоївки. Весь Київ дивиться на неї. Від її слів зараз залежить, у кого завтра буде влада у граді і в державі — у неї чи в Святослава; у християн чи язичників. Святослав — з язичниками. Щербило — також з ними. І всі кияни, і вся дружина, і всі варяги з ним...

А ти, княгине, знову сама...

Вона звелася, оглянулась на ікону Богоматері і швидко вийшла на подвір'я. За її спиною німував і насторожено дихав її двір...

Лиш холодне лунке повітря церкви могло вгамувати її душу. Бачить Бог і свята його Мати, що не тримається вона влади. Заради держави, заради спокою всіх отих людей — щирих душею і хитрих, добрих і лукавих — вона мовчки відмовила Святославу. Недозрілий розумом державний юнак... кипить, бунтує в ньому запальність воїна, що, як молодий сокіл, сліпо рветься ввись. А чи порахував, скільки там ширяє орлів?..

Що Божий день, то й новий клопіт у неї, у володарки великої Країни Руси. І чим вище котиться її життя, тим важчий тягар обов'язків вгинає її плечі...

*  *  *

Гуділо небо й здригалась земля. Усе зміщувалось, усе кудись рвалося й кудись неслося — і розшматовані важкі сизі хмари, що торкалися верхівок дерев, і завихрені снігові кучугури, що накрили дахи хат по вікна. Крізь буряне, розгойдане небо час від часу вискакував місяць і, здавалося, теж кудись тікав, то стрибав по хмарах, то пірнав у їхню бездонну глибінь. Шалені вихори, що крутили височенними сніговими хвостами, завивали, немов голодні вовкулаки, звиваючись навколо хатин і теремів, пригинаючи додолу голе віття верб і тополь. Такої бурі не знав старий град Кия.

Та здавалося, що це і не буря,— якась незвідана, нестримна лиха сила вихопилась з якоїсь безодні неба й почала нещадно й жахно гудіти й завивати, трощити й піднімати в небо все, що можна було зірвати, зламати, знести з землі — солом'яні дахи хатин, струхлявілі паркани, копички сіна чи соломи, гілляччя дерев.

За весь свій довгий вік Житяна не пам'ятала такої напасти. Сиділа біля згасаючої печі, ловила останні подихи тепла, що видихало з себе жаровиння. Дослухалась, як гуде-виє у комині лиха сила, як люттю дихає на жар, і тоді він спалахує синім вогнем, сипле довкола іскрами, не пускає в світличку непрошеної біди. Хатинка її ніби тремтіла. Стукотіла клямка на дверях, щось гугоніло на горищі. І тоді вона клала на себе хрест, шепотіла молитву.

Враз ніби щось писнуло, завищало в кутку під лавою, а далі ніби зітхнуло й гупнуло. Невже домовик приліз ближче до печі, щоби погрітись? Відсунула вбік свій стілець, нехай теплом дихне і на вірного сторожа її дому. Хоч отець Григорій застерігав усіх християн, що їм не годиться вірити у ті прадідівські забобони, що. окрім Бога Ісуса Спасителя, немає на цьому світі ніякої сили, котра допомагає людині, вона таки вірила в старих добрих охоронців дому і духів. Авжеж! Ісус Спаситель — найсильніший на небі і на землі. Але ж давні кумири й духи слов'янського народу ніде не поділись, вони так само живуть з ними, як і раніше, і так само живуть під Богом великим і творцем світу за законами свого життя: одні чинять добро, інші — зло чи з жадання власного, чи з чийогось злого примусу. Для Житяни, як і для всіх, так само існували домові, русалки, перевертні, мавки, уся та сила-силенна животворящих духів та істот, що споконвіку співіснують з людиною.

Через те була доброю до них і шанувала давній звичай своїх пращурів. Русалкам і мавкам у їх свята виносила шмат хліба і глек молока, домовикові слала м'яку постіль із сухого сіна в кутку під ліжком, перевертнів і злих відьм відганяла від обійстя, рятувала дім і двір від бід. Хоча що їй до тих бід? Усе, що мала найдорожчого в житті, втратила. Нині найбільшими святами її душі були могили Гомона і Степка. Збиралась Житяна скоро зустрітись з ними на тому світі. Але чомусь її душа тужила за тим, що мусила лишити сей світ таким невлаштованим, тісним для волі, зануреним у свої вузькі потреби. Мало хто думав тепер про всіх людей і про свою країну. Лиш про себе дбали. Тому Житяна частіше молилась до неба і до земних кумирів за Київ, і за киян, і за Ольгу-княгиню їхню, щоби сили божеські дали їм мудрість і спокій, щоб Ольга й далі облаштовувала дбайливістю всю землю. Усім віддавала мзду по заслугах і по честі. Це добре, що в княгині немає в душі зла навіть до своїх ворогів,— лише суворість. Знає, певно, що зло не знищиш злом, лиш добром. От і Маломир живе собі у Любечі, і діти його хоч і бранці, але не