Володимир Кирилович Малик - Посол Урус-шайтана

— Вона там! Її схопили!

В ту ж мить він схитнувся: стріла вп'ялася йому в плече. Хлопець вирвав древко, відкинув убік.

— Нічого! Це пройде! — прошепотів. — Рятуйте майку Анку!

Ці слова вивели воєводу з остовпіння. Він окинув оком поле бою: ворог, вражений появою свіжих сил, перешиковував ряди. Воєвода правою рукою вихопив шаблю, а лівою з-за пояса — пістоль і перший кинувся вперед. За ним помчали гайдуки.

Бій закипів з новою силою. Хоча гайдуків було набагато менше, завдяки тісноті, вони билися майже один на один — з однаковою кількістю ворогів. Тільки на місце загиблого яничара зразу ж ставав інший, а замість убитого чи смертельно пораненого гайдука, — легко поранені продовжували битись, — не ставав ніхто. Повстанці подвоювали і потроювали свої зусилля, щоб замінити тих, що вибули.

Б'ючись із якимось яничаром, воєвода Младен раптом побачив дружину. Біля входу в будинок два вороги заломлювали їй за спину руки, а третій в'язав вірьовкою. Одежа порвана, чорне, пишне, з проблисками сивини волосся розсипалося по плечах.

— Анко-о!

Жінка стрепенулася. Розпачливий крик вирвався з її грудей:

— Младене!

Їй затулили рота, потягли за ріг будинку.

Воєвода розрядив у груди супротивникові пістоль, хоча тримав його на крайній випадок, і, переплигнувши через ворожий труп, кинувся слідом. Це були нерозважливо, бо за ним встиг проскочити один Стоян, який, перев'язавши рану, вступив у бій. Решта ж гайдуків лишилася поза строєм яничарів, котрі зразу ж зімкнули розірваний ряд.

Сафар-бей, почувши вигук Анки, зрозумів, що то воєвода. Лиховісна посмішка скривила його красиві губи.

— А-а, попався, гірський беркуте! — прошепотів сам до себе. — Ну, тепер не виприснеш! — Він сплигнув з колоди, на якій стояв, керуючи боєм, різким окриком підкликав до себе десяток яничарів. — Ви бачите того гайдука. В чорному чепкені? То сам воєвода Младен!.. Заходьте йому в тил!

Сафар-бей перетнув шлях воєводі і схрестив з ним шаблю. Дзвякнув метал об метал. У воєводи міцно стулені губи, бліде чоло зрошене потом. Сафар-бей зловтішно шкірить рівні зуби. Він бачить, як яничари з тилу обходять воєводу і його пораненого напарника. Тому й не дуже квапиться нападати, а поволі відступає, заманюючи воєводу в глибину двору.

Воєвода збагнув, що перед ним не звичайний яничар.

— Тримайся, ага! Зараз ти зустрінешся зі своїм Аллахом, ага…

— Сафар-бей, якщо тобі так хочеться знати моє ім'я, гайдуцький собако! — криво посміхаючись й ухиляючись од випаду воєводи, злісно кинув Сафар-бей.

— А-а, Сафар-бей! Убивця болгарських жінок і дітей! Ну що ж, тим більше в мене бажання проткнути твою горлянку!

Воєвода ніби враз подужчав. Його удари набули могутньої сили і влучності. Сафар-бей перестав посміхатись. Ледве стримував навальний натиск супротивника. Балканський шайтан! Його нелегко буде взяти живим. А жаль! Як би зросла слава Сафар-бея, коли б закувати цього гяура в кайдани і на цепу провести через усю Болгарію аж до столиці!

Та прикінчити воєводу виявилось не так просто. Після влучних, спритних ударів у Сафар-бея у кількох місцях розпанаханий одяг, а з лівої руки капає кров. З тилу воєводу захищав Стоян.

Тим часом гамір бою стихав. Упали один по одному всі гайдуки, що прибули з воєводою. Яничари витирали закривавлену зброю, перев'язували рани і… з цікавістю спостерігали двобій свого ватажка з гайдуцьким воєводою.

Сафар-бей закусив губу. Такого він не сподівався. Замість того щоб одразу покінчити з верховодою гяурів, мерзенні пси вирішили потішитися з незвичного видовища! «Ну, стривайте ж! Хай Аллах тільки допоможе мені вирвати перемогу, я не так позловтішаюся над вами, поганці!»

Він одступав усе далі до закривавленої і заваленої трунами загати. Потім раптово зробив глибокий випад. Воєвода змушений був податися назад й уперся в спину Стояна. Проти молодого гайдука фехтував теж лише один яничар.

— Стояне, слухай мене уважно, — повернувши набік голову, впівголоса промовив Младен. — Зараз ми відступимо до воріт… Ти у нас найкращий бігун. Спробуй утекти звідси до наших. Передай мій наказ: усім вийти з бою і розтектися по горах і лісах. Треба рятувати людей!

— Гаразд, — шепнув Стоян і потіснив супротивника назад.

З боєм, супроводжувані гуртом яничарів, дійшли вони до підворіття, і Стоян, ударом знизу вибивши з руки супротивника шаблю, шмигнув у ворота. Яничари не догадалися, що гайдук тікає, тому в першу мить ніхто не погнався за ним. Коли ж стало ясно, що він вислизнув з рук, було пізно доганяти. Кілька стрільців з луків випустили стріли, але Стоян стрибнув з урвища в кущі і зник з очей.

Підбадьорений успіхом молодого воїна, воєвода рішуче пішов у наступ. Розумів, що приречений на смерть, і бажав тільки одного: забити Сафар-бея!

Сафар-бей теж бився з виглядом приреченого. Гордість не дозволяла йому просити допомоги у своїх підлеглих. Незначна, на перший погляд, рана дуже кровоточила і завдавала великих страждань. Смертельна блідість свідчила про неймовірне напруження всіх сил.

Бюлюк-баша відчув, що досить йому спіткнутись — і він загине. В нього уже не вистачить снаги вивернутися з-під шаблі проклятого гяура.

Цей стан свого старшини помітив хитрий і всюдисущий Карамлик. З криком: «Він уб'є його!» — яничар розкрутив над головою аркан, накинув петлю воєводі на шию, потім різко потягнув назад.

Воєвода упав. Карамлик стрибнув уперед і наступив ногою на шаблю воєводи, щоб він не рубонув по аркану.

Сафар-бей, засліплений ненавистю і страхом, ринувся вперед з наставленою сторчма шаблею, готовий пронизати подоланого ворога.

Але крізь гамір, стогін поранених і вигуки яничарів до нього раптом долинув од воріт короткий окрик:

— Ненко!

4

Сафар-бей зупинився, очманіло повів очима. Яничари, вирішивши, що поєдинок закінчено, накинулись на воєводу і почали в'язати йому руки. Карамлик підійшов до Сафар-бея і з простакуватим виразом, за яким, однак, крилася хитрість, сказав:

— Пробачте мені, ага, що я втрутився в двобій. Мені здалося, ви от-от прикінчите воєводу. А я ж пам'ятаю ваш наказ — узяти його живим…

— Гаразд, Карамлик, дякую, — відповів Сафар-бей і відвернувся, зайнятий зовсім іншою думкою.

Хто зупинив його? Хто вигукнув оте дивне, таємниче слово «Ненко», що переслідує його все життя? Він оглянувся.

Од воріт поспішав яничар. Щось дуже знайоме привиділося Сафар-беєві в його обличчі і ході. Ба! Та це ж купець!.. Чи та пак — козак… Ні, невільник… Тьху!.. Втім, один Аллах знає, хто він такий насправді! Може, шайтан в образі людини?

— Ти? — кинувся йому назустріч Сафар-бей, ще не вірячи своїм очам.

— Я. Слава богу, встиг вчасно! — промовив Арсен Звенигора, витираючи рукавом спітніле чоло.

— Що це все значить? Як ти опинився тут?

— Про це потім. Я бачу, ти взяв у полон воєводу Младена. Заклинаю усім святим,