Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)

забаву у вимірювання сантиметром (бралася б танцювати, якби не те, що в хаті лежала хвора людина), закочуючи очі та примліваючи від доторку його рук.

Коли Нестор, незважаючи на всі старання з її боку, таки оглядався за капелюхом, Орися падала на тапчан чи ліжко і заходилася істеричним плачем.

Мариня дала поведінці молодої Ілаковички коротку, але дошкульну характеристику:

— Невістка тітки Наталі, прошу їмосці, чисто як та льоха.

— Но, що Мариня виговорює? Мариня ніколи не навчиться культурної бесіди?

— А то, що виправляє Орися, то культура, прошу їмосці?

— Я не бачу, — рятує брехнею честь родички Олена, — щоб пані Орися аж таке щось виправляла! Не знаю, що Мариня під тим розуміє.

— Те саме, що і їмосць, але я не культурна та й не завиваю у папірчики, а валю просто з мосту.

— Краще буде, як Мариня трохи прикусить свій поганий язик.

— Зараз, прошу, їмосць питалися мене, чому «як льоха». Бо я виділа одного разу, як льоха повзала по землі, бо їй кавалера захотілося.

— Розмова скінчена, Мариню. Прошу братися до роботи.

Олена вже й сама схильна припустити, що пристрасна непогамованість Орисиної натури йде від того, що довга низка попередниць в її роді глушила в собі природні інстинкти, чи, як у Вишні говорили баби, жіночу гарячку. Корсетами шнурували груди, вузькими черевиками в'язнили ноги, прерізними «не пасує» замикали рота, видавали невинних дівчат за нелюбих, збатярованих гульвіс, а те, природою дане, не вижите, не зазнане, не збагнене До кінця, в'януло не достигши. І так громадилася та незужита жіноча гарячка з покоління в покоління, аж доки вибухнула в Орисі.

А Мариня плюється на таке публіцтво[103] разом з дівчатами глузує з охопленої полум'ям шалу Орисі, а нишком любується нею і заздрить їй!

Ой, які ж бо дурні ті хлопи, дурні!..

Якось Олена, перемагаючи сором, затягла Орисю у ванькирчик, щоб поговорити на розум і хоч трохи вговтати Наталину невістку:

— Що з тобою, Орисю? Ти забуваєшся. Непотрібно звертаєш на себе увагу. Вже й Мариня помітила.

Орися не відпирається. Сумирним голосом визнає Оленину правду.

— Я знаю, цьоцю, що веду себе не так, як треба, але, прошу мені вірити, нічого не можу вдіяти з собою.

— Я не хотіла б читати тобі мораль, але не забувай, що ти заміжня, що в тебе шлюбний чоловік.

— Славко? — відразу зло насторожилася Ілаковичка. — Хай мені цьоця нічого не згадує про нього. Чути не хочу про того… євнуха.

— Я просила б не забувати, що з тобою розмовляє старша особа.

— Добре цьоці говорити, а що я маю казати, коли в мене є чоловік і нема його? Я не можу, як моя свекруха, замилювати людям очі: «Овшім, овшім, молоді живуть, як пара голуб'ят». Славко теоретично — розуміє цьоця? — по книжках то він знає, як сплоджувати надлюдину, юберменша, а практично… — Орися почервоніла до поту на лобі. — Цьоця знає, що я маю на думці. Як не матиму дитини, то хіба здурію.

— Дивись, — втішилася Олена, — а я й не знала, що ти так любиш дітей.

Була рада, що бодай щось одне благородне вдалося їй відшукати в невістці Ілаковичів.

— Я дітей, цьоцю, ані люблю, ані не люблю. Не знаю, яка була б з мене мама. Одне певно знаю, що дитина відтягнула б мене від того старого диявола.

— А ти молись…

— Хай цьоця не вмішують у ці діла ще й бога! — крикнула вона.

Олена відступила від молодої Ілаковички, як від гріха.

Найбільше здивувала Олену сама Несторова.

Коли Олена делікатно зробила їй докір, що їй, дружині, мовляв, треба було раніше втрутитись в амури Нестора з Орисею, та казала:

— Ти маєш рацію. Я не повинна була допустити, щоб той шалапут так повівся з Орисею.

— Я ж, власне, говорю, що ти, як законна жінка…

— Ти мене не розумієш, — болісно стягнула лице Несторова. І її відразу знервувало, що Олена не так сприйняла її слова. — Я не про це, Гелю. Я журюся, що йому так скоро набрид роман з Орисею. Можеш мені вірити, що це неспроста. Напевно, запримітив собі якусь іншу, та ще й не знати кого. А так, Орися бодай своя, і гріх залишився б при родині. Я вже така змучена тими його амурами, така змучена, що ходячи сплю, а прийде ніч — я ока не замружу.

На фоні цих усіх невеселих подій Суліман силою факту являвся єдиною розрадою для родини, особливо для Нелі. Свідомість, що вона скоро покине маму і всіх інших, поблажливо настроювала Нелю до кожного зокрема.

Суліманові дозволяла вона годинами сидіти біля себе й говорити, що йому подобалося.

— Я сьогодні бачив… Чуєте, Нелюська?

— Чую. Я все чую. Мені просто вигідніше лежати з заплющеними очима. Говоріть, Суліман, говоріть.

— А чому ви мені ніколи не скажете «Рафаїл»? Я був би щасливий, аби ви мене кликали Рафаїлом.

— Добре, Суліман, буду вас звати Рафаїлом. Говоріть далі… Що ви бачили?

— Рафаїл бачив блідо-рожеві півонії й думав про вас.

— А що я маю спільного з півоніями? Вони не пахнуть і так скоро облітають…

Суліман заклопотаний. Велика біда для людини так багато почувати і так не вміти передати це інтелігентними словами.

— Я не вмію вам цього сказати, Нелюська, але ті півонії були дуже гарні… дуже… Ви, ну, ви… рідна сестра для всього, що гарне. — Був радий, що нарешті вдалося йому передати свою думку. — Я часом читаю псалми Давида і теж думаю про вас, хоч там нема й близько слова «Неля».

— А що ви ще читали?

— Я читав коран…

— Ви читаєте по-перськи, Суліман?

— Чого зараз «по-перськи»? Я читав коран по-польськи.

— І що ви там вичитали?

— Там є одна сура…

— Що за Сура? Що ви говорите, Суліман, опам'ятайтеся!

— А чого я потребую опам'ятовуватись? Сура — то такий короткий віршик. Нелюська не знала цього?

— Не вчили такого в гімназії, Рафаїле.

— Ви сказали, Нелюська, «Рафаїл»? Ви тепер не дивіться на мене. Я не хочу, а дурні очі беруть і самі плачуть. Але я не буду. Я буду вам казати про ту суру в корані.

— Кажіть.

— Магомет каже, що по смерті побожних магометан буде чекати рай з гуріями…

— Гурії… Гурії? Таж то непорядні жінки. Як вони попадуть в рай? Чи ви не наплутали чогось, Суліман?

— А, про гурії вчили панянок в гімназії? То паскудне слово, Нелюська. Не кажіть його більше. Воно не пасує до вашого гарного рота.

— Я вже його забула, Суліман.

— А чому не «Рафаїл»? Нелюська чує?