Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)

і приходили щодня. Він казав, прошу паннунці, — хихикнула злобно Мариня, — що хоче або заразитись і разом з паннунцею вмирати, або разом жити. А я йому казала, що вмирати може, а жити — не для пса ковбаса.

— То правда, правда, Суліман? — по-дитячому допитувалася Неля.

Розповідь Марині бавила Нелю. Відколи перемогла хворобу, світ і все в ньому видавалося їй інакшим, як до того часу. Ніби побувала в далекій і довгій мандрівці, а за час її відсутності якась всемогутня рука зробила генеральний порядок на світі й все замінила на краще.

Реально жила Неля тільки тим, що їй потрібно буде зголоситись до Янічека, після чого замкнуться за нею ворота цього світу.

Саме з цієї причини терпеливо зносила візити Безбородька і Катерини. І слухала їх тільки у піввуха. Всі її думки були у невідомому, але не страшному (адже так, Маркіяне?), недалекому майбутньому.

З підозрілої поведінки Катерини (надто вже сестричка вихваляла таткового заушника) Неля здогадувалася, що Безбородькова плете нову сіть довкола неї, але це її найменше цікавило, а тим паче хвилювало. Абсолютна впевненість у тому, що вона, Неля, тимчасовий гість серед них, додавала їй сили і відваги.

Зоня, адвокат у спідниці, перша запримітила ненормальний спокій у Нелі і взагалі її відмежованість від усіх справ родини. «Мама така рада, що Неля видужує, а я мамі кажу, що вона залишиться ненормальною».

— Бійся бога, дитино, звідки ти таке взяла? І завжди тобі щось таке прийде в голову…

— А я кажу мамі. Чого вона така байдужа до всього? Ніби якась не з цього світу. Ще бракувало поголоски, що в нас у родині — вар'яти…

— Що ти, дитино, насправді? Яка ти все ж таки, Зонцю. Замість тішитися, що сестричка, слава богу, видужує…

— А я мамі ще раз кажу, що з Нелею не все в порядку.

На щастя, Олена не дуже переймалася пророцтвом Зоні. Хіба психічнохворі бувають такі погідні, такі спокійні, так прихильні до всіх, як Неля? Єдине, що пригнічувало тепер Олену, це те, що вона й досі не придумала, як сповістити Нелі оту жахливу вістку про Маркіяна.

Лікарі, як на те, весь час нагадували Олені, що видужуючій (слава богу, вже не хворій) потрібний спокій, спокій і ще раз спокій.

Всі, хто заходив чи міг заходити до Річинських, були попереджені, щоб, не дай боже, не проговорилися перед Нелею про засуд Івашкова. В тому числі й Орися. Проте, власне, вона, ота невістка Ілаковичів, під час відсутності Олени проговорилася Нелі. В перший момент це був такий удар для Олени, що з нею самою мало що не скоївся припадок. Але, видно, дитина сама передбачала й те найгірше і, мабуть, тому сприйняла цю звістку спокійно.

— Я ж її попереджала, просила, можна сказати! Як же ж вона… — бідкалася Олена.

Неля боронила кузину:

— Вона не хотіла, мамцю, в неї це просто вихопилося. Вона залінива, щоб робити комусь добро чи зло.

Олена начебто задовольнилася цим поясненням і урвала розмову на цю тему. Наївна дитина! Справа не в душевному лінивстві Орисі, а в тому, що дружина Славка Ілаковича якраз в ту пору буквально з розуму сходила за тим гульвісою, шибайголовою, за тим… тим чаркодуєм Нестором Річинським. Той батяр (прикро таке говорити про родича, та ще й священика, але куди ткнешся з правдою?) зовсім збив з пантелику невістку Ілаковичів. Зразу ніби нічого такого поміж ними й не було. Він впадав біля молоденької невістки Сидора (а біля котрої нової істоти у спідниці він не впадає?), а вона, як годиться порядній жінці, відбивала його зальоти. Звичайнісіньке явище в житті Нестора, так що й дивуватись надто не доводиться. Тим паче, що й сама Несторова якось наче освоїлася з цим неподобством. Перед очима у всіх відбувалися зальоти Нестора до Орисі, й ніхто не спостеріг, коли саме помінялись ролі між ними. Можна лише припускати, що, коли Нестор мав досить великої Орисі, вона щойно набрала охоти до любовної гри і тепер переслідувала того шибеника з більшою ревністю і нетактовністю, ніж він її колись.

Досі Олена не уявляла собі, що пристрасть може так оплутати та споневірити жінку.

Орися почала часто, через день-два, відвідувати Річинських в надії перехопити там стрийка Нестора.

Хвороба Нелі була якраз добрим приводом для цього. Щоразу молода Ілаковичка приносила для Нелі нові ліки: то якийсь синтетичний мед з кактусів, то екстракт з шипшини, то настій на корені балабана, хоч Клавда і твердить, що п'ють його лише при ракових захворюваннях.

А як при тому поводилася дочка радника Лісного (справді, щастя для родини, що старого переведено на роботу десь аж у Познань!), невістка аристократа Сидора Ілаковича?

Вдиралася в хату, для годиться запитувала про здоров'я Нелі, похапцем викладала привезене й зараз же допоминалася, чи нема Нестора в Нашому, а якщо був і поїхав, то чи не казав, коли знову завітає до міста?

Домашні лише переглядалися поміж собою і здвигали плечима. Коли Нестор шукав зустрічей з Орисею, то він, бодай для людського ока, підбирав для цього завжди якусь оказію: то похорони, то весілля, то поправини, то заручини, то концерт відомого співака, — а ця зовсім втратила всяку пристойність.

Пізнати було по Орисі, що їй самій неясна причина, чому Нестор уникав її тепер, коли не так давно за всяку ціну добивався зустрічей з нею сам на сам, розмов по кутках, прогулянок по затінених стежках саду. Судячи з розпачу Орисі, про інше можна тільки здогадуватись.

Коли ж бо випадково заставала Нестора в Річинських, то з нею творилося щось неймовірне. Вона то блідла, то обливалася вся червінню і до того хвилювалася, що аж починала загикуватись.

Гусарин не те щоб зовсім ігнорував її, куди там! Старий залицяльник надалі залишався галантним кавалером. Він обдаровував свою колишню пасію якимсь благеньким компліментом, дякував долі (аякже ж!), що дала йому нагоду здибатись з чарівною кузиночкою, і з місця згадував, що йому доконче потрібно кудись летіти у важливих купецьких інтересах.

Тоді Орися (яка ганьба!) намагалася затримати його коло себе. Гидко було дивитися, як вона, потягуючись перед ним, наче пантера спросоння, демонструвала перед тим старим гріховодником свою фігуру, як гойдала вульгарно стегнами, наче дівка в кабаре, як світила перед ним оголеними ногами, буцімто поправляючи щось біля підв'язок, як чіплялася його руками, чи то струшуючи з плеча незриму пушинку, чи поправляючи галстук або папістку[102]. А чого вартий був її визивний сміх! Затівала якусь дурну боротьбу на кулаки чи