Філіп Пулман - Магічний ніж

— А чому це мало відбутися саме в той час? — запитав він. — Чому саме тридцять п'ять тисяч років тому?

— Хтозна. Ми ж не палеонтологи. Я цього не знаю, Олівере, я просто висловлюю свої припущення. Як ти вважаєш, це принаймні можливо?

— Розкажи мені про того поліцейського. Доктор Мелоун протерла очі.

— Його звали Волтерз, — сказала вона. — За його словами, він з якогось особливого відділу. Може, в цій справі замішана політика чи щось ще?

— Тероризм, підривна діяльність, шпигунство — будь-що з цього… Продовжуй. Чого йому було треба? Навіщо він сюди прийшов?

— Через дівчинку. Він сказав, що шукає хлопця приблизно такого самого віку і що того бачили разом із дівчинкою, але не повідомив мені, нащо він йому. Проте це ще не все, Олівере. Він знав про наше дослідження, він навіть цікавився…

У цю мить задзвонив телефон, і доктор Мелоун знизала плечима та замовкла. Слухавку взяв доктор Пейн. Швидко щось промовивши, він поклав її та сказав:

— У нас гості.

— Хто саме?

— Мені це ім'я нічого не сказало. Сер Хтозна-хто. ослухай, Мері, я тут уже не працюю, ти ж розумієш це?

— Так, тобі запропонували роботу.

— І я мушу прийняти цю пропозицію — розумієш?

— Що ж, тоді нашому проекту кінець.

Доктор Пейн безпорадно розвів руками та відповів:

— Відверто кажучи… Я не вбачаю сенсу в тому, що ти мені кажеш. Діти з іншого світу та допотопні Тіні? Усе це надто схоже на божевілля, і я не бажаю брати в цьому участі. Мені слід дбати про свою кар'єру, Мері.

— А як же черепи, котрі ти перевіряв? Як же Тіні навколо кістяної статуетки?

Олівер похитав головою та відвернувся. Відповісти він не встиг: у двері постукали, і він із відчуттям полегшення відчинив їх.

До помешкання увійшов сер Чарльз.

— Доброго дня, — привітався він. — Доктор Пейн? Доктор Мелоун? Мене звати Чарльз Летром. Дуже люб'язно з вашого боку, що ви погодилися прийняти мене без попередження.

— Заходьте, — сказала доктор Мелоун, попри всю свою втому дещо здивована. — Здається, Олівер вимовив слово «сер»? Чим можемо вам допомогти?

— Либонь, це я можу вам допомогти, — була від повідь. — Я знаю, що ви чекаєте на результати вашої заявки на продовження фінансування.

— Звідки ж це вам відомо? — поцікавився доктор Пейн.

— Колись я був державним службовцем та бран участь у розробці напрямів наукових досліджень. У мене й досі залишилися певні зв'язки в цій галузі, і я чув… Чи можу я присісти?

— О, будь ласка, — сказала доктор Мелоун. Вона підсунула Летрому стілець, і той сів — з таким виглядом, ніби головував на зборах.

— Дякую. Я чув від одного свого знайомого — дозвольте не згадувати його ім'я, адже це було би порушенням Закону про державну таємницю, — отож я чув, що наразі саме розглядають вашу заявку, і почуте так заінтригувало мене, що, зізнаюся, я попросив показати мені результати вашої роботи. Взагалі це не моя справа — якщо не враховувати того, що я й досі виступаю в ролі неофіційного консультанта, і я використав цю обставину як привід для втручання. Так от, те, що я побачив, було просто неймовірним.

— Чи означає це, що, на вашу думку, на нас чекає успіх? — спитала доктор Мелоун. Вона аж нахилилася вперед — так їй хотілося йому повірити.

— На жаль, ні. Я мушу бути відвертим — схоже, ваш грант не буде поновлено.

Плечі доктора Мелоун опустилися. Доктор Пейн спостерігав за старим з обережною цікавістю.

— Тоді чому ви прийшли сюди? — спитав він.

— Річ у тому, що офіційне рішення досі не ухвалено. Роботи в цьому напрямі комітет з питань фінансування не вважає корисними — навіть з огляду на майбутні перспективи. Утім, не виключено, що якби хтось замовив за вас слівце, позиція комітету змінилася б.

— Замовив слівце? Ви маєте на увазі себе? — випросталася доктор Мелоун. — Я гадала, що вони просто прислухаються до думки експертів…

— У принципі так воно зазвичай і відбувається, — сказав сер Чарльз, — але корисно також знати, як насправді працюють такі комітети, і мати зв'язки серед їх членів. І тут я можу стати вам у пригоді. Мене вельми цікавить ваша робота, я вважаю, що вона може дати дуже цінні висновки, і вона просто мусить тривати й надалі. Чи дозволите ви мені стати вашим неформальним представником?

У доктора Мелоун було таке відчуття, ніби їй, моряку, що тоне, раптом кинули рятувальний круг.

— Та… Та звичайно! Звичайно, так! Дякую вам! А ви дійсно гадаєте, що ваше слово важитиме? Я не хочу сказати… Навіть не знаю, що я хочу сказати… Звичайно, ми згодні! — вигукувала вона.

— А чого ви очікуєте від нас? — спитав доктор Пейн, сідаючи.

Доктор Мелоун здивовано на нього подивилася. Хіба пін не казав декілька хвилин тому, що відтепер працюватиме в Женеві? Але він, здається, розумів слова сера Чарльза краще, ніж вона — їй навіть здалося, ніби між чоловіками декілька разів проскакували іскри взаєморозуміння.

— Радий, що ви мене добре розумієте, — відповів старий. — Існує напрям, що особливо мене цікавить. І за умови, що ми дійдемо згоди, я навіть міг би забезпечити вас додатковим фінансуванням з одного побічного джерела.

— Почекайте, — перервала його доктор Мелоун, — почекайте хвилинку. Напрям дослідження має для нас неабияку вагу. Я згодна обговорювати результати, але не напрям. Звісно, ви розумієте…

Сер Чарльз співчутливо розвів руками та підвівся. Слідом за ним скочив на ноги і схвильований Олівер Пейн.

— Сер Чарльз, зачекайте, будь ласка, — промови н він. — Я певен, що доктор Мелоун вислухає вас. Мері, якщо ти послухаєш сера Чарльза, це нікому не зашкодити, але ж може бути вельми важливо — хіба ти цього не ро зумієш?

— Здається, ти збирався до Женеви? — спитала жінка.

— До Женеви? — перепитав Летром. — Чудове місце. Там широкі можливості, повно грошей… Не хотів би втримувати вас.

— Та ні, це питання ще не вирішилося остаточно, — квапливо промовив доктор Пейн. — Обставини можуть і змінитися. Будь ласка, сідайте, сер Чарльз. Не бажаєте кави?

— Це було б дуже люб'язно з вашого боку, — відповів сер Чарльз і з виглядом задоволеного кота знову сів на стілець.

Доктор Мелоун уперше пильно подивилася на нього. Це був впевнений у собі чоловік під сімдесят, чудово вдягнений, явно заможний і звиклий до всього найкращого, також було очевидно, що він давно обертається у найвищих колах і має вихід на дуже поважних людей. Олівер мав рацію: йому дійсно було щось потрібно, і якщо вони не дадуть йому цього, то можуть і