Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

— Так і зробимо! — закричали всі. — А якщо не буде ніяких татуювань, то лінчуємо всю шайку!

Ну й перелякався я, чесно зізнаюсь! А втекти не було жодної змоги, самі розумієте. Вони схопили нас усіх і повели за собою просто на цвинтар, а він був за півтори милі від міста, вниз по ріці; й цілісіньке містечко посунуло за нами, бо галас піднявся неабиякий, а час був ще не пізній — лише дев’ята година вечора.

Коли ми проходили повз наш будинок, я пошкодував, що відіслав Мері Джейн із міста, бо тепер варто було послати їй один лише знак — і вона вибігла б, урятувала мене і викрила справжніх шахраїв.

Всі поспішали берегом ріки і кричали, наче дикі коти. Небо раптом потемніло, його пронизували спалахи блискавки, й листя зашуміло від вітру, а мороз іще сильніше продирав по шкірі.

Такої страшної біди зі мною ще ніколи не траплялось, і мені здалося, що я божеволію: усе вийшло не так, як я сподівався, а зовсім навпаки: тепер я вже не міг спостерігати всю цю забаву збоку і втекти, коли заманеться. А замість Мері Джейн, яка могла підтримати мене і звільнили у вирішальну мить, тепер він смерті мене могло врятувати одне тільки татуювання. І якщо цих знаків не знайдуть…

Мені навіть думати не хотілося, що тоді буде; про щось інше я чомусь теж не міг думати. Ставало все темніше й темніше; саме час було накивати п’ятами, але цей здоровило Хайнс тримав мене за руку, а він такого Голіафа спробуй вирватись! Він тягнув мене за собою волоком — так розлютився, і мені часом навіть доводилось бігти, щоб не відстати.

Добравшись до цвинтаря, натовп просто затопив його, наче паводок. А коли підійшли до могили, то виявилось, що лопат з собою взяли у сто разів більше, ніж треба, а от ліхтаря ніхто не додумався прихопити. Тоді чоловіки почали копати при спалахах блискавки, а там часом послали за ліхтарем до найближчого будинку, десь за півмилі від кладовища. Охочі несамовито копали, а тим часом страшенно стемніло, линув дощ і розбушувався вітер, а блискавка спалахувала дедалі частіше, і гуркотів грім; проте на це ніхто не звертав уваги — так усіх захопила справа. Коли спалахувала блискавка, із темряви проступало все до найменшої деталі: кожне обличчя в цьому великому натовпі, кожна лопата землі, яка летіла вгору із ями, а наступної миті знову все вкривала непроглядна темрява.

Зрештою чоловіки витягнули труну і почали відгвинчувати кришку; і тут знову всі почали штовхатися і напирати, щоб протиснутися вперед і подивитись, що відбувається, — це було просто якесь божевілля! А в такій темряві, у такій тисняві ставало справді страшно! Хайнс дуже боляче тягнув та смикав мене за руку; він, певно, геть забув, що я взагалі існую на цьому світі. А ще він голосно сопів — мабуть, добряче розхвилювався.

Раптом блискавка залила все яскраво-білим світлом, і хтось вигукнув:

— Їй-Богу, ось він, мішок із золотом, у нього на грудях!

Хайнс заволав разом з усіма, випустив мою руку і щосили смикнувся вперед, щоб на власні очі побачити золото; і як уже я від нього втік і вибрався на дорогу — цього й сам не знаю.

На дорозі не було жодної душі, тож я помчав щодуху. Навкруги був лише густий морок, і спалахи блискавки, і свист вітру, й удари грому, тож не сумнівайтесь — летів я стрімголов!

Добіг до міста, бачу — на вулицях порожньо: всі поховалися від грози. Отож я не став ховатись у провулки, а чкурнув просто головною вулицею. А коли почав наближатись до нашого будинку — дивлюсь на нього, очей не спускаю. Жодного вогника, будинок зовсім темний; я навіть засмутився — так мені стало прикро, сам не знаю, чому. Але раптом в ту мить, коли я пробігав повз будинок, — раз! — і загорівся вогник у вікні Мері Джейн, і серце в мене забилося швидко-швидко, ледь не вискочило. А вже наступної миті й будинок, і все-все лишилося в темряві, позаду мене, і я знав, що вже більше ніколи нічого цього не побачу. Вона була найкраща, і характер мала твердіший, ніж інші дівчата.

Опинившись за містом на такій відстані, що можна було вже подумати про переправу на острівець, я почав шукати, чи не вдасться десь позичити човна. Коли блискавка показала мені одного човника, не прикріпленого замком, я не став гаяти часу, стрибнув у нього і відштовхнувся від берега. Виявилось, що цей човник був абияк прив’язаний мотузкою. Острівець був дуже неблизько, ген на середині ріки, але я старався з усіх сил; і коли нарешті причалив до плота, то почувався страшенно виснаженим — більше за все мені хотілося лягти та відхекатись. Але хіба ж був час розлежуватись! Я перестрибнув на пліт і гукаю:

— Мерщій, Джиме, відв’язуй пліт! Слава тобі, Господи, ми їх позбулися!

Джим вискочив із куреня, розкинув руки і кинувся до мене, щоб обійняти, — так сильно він зрадів. Але в мене й душа втекла в п’яти, коли я його побачив у світлі блискавки, — я позадкував і впав із плоту в річку, бо зовсім забув, що Джим тепер поєднував у одній особі й короля Ліра, і хворого араба, і потопельника. Одним словом, я ледве душу Богу не віддав з того переляку. Але вірний Джим виловив мене з вони і вже було зібрався обіймати мене та благословляти, однак я йому сказав:

— Не зараз, Джиме, давай потім, усе потім! Мерщій відв’язуй пліт і відчалюй від берега!

За дві секунди ми вже пливли вниз по ріці. Як добре було знову опинитися на свободі, привільно плисти по широкій ріці — і щоб ніхто не міг дістати! Я навіть пострибав і потанцював трохи з радощів і поляскав п’яткою об п’ятку — не міг стриматись. А коли ляснув утретє, раптом почув добре знайомий звук. Зачаїв подих, прислухався і чекаю: так і є! Ось спалахнула над водою блискавка, бачу — вони пливуть! Налягають на весла так, що борти тріщать! Це були король із герцогом.

Я упав на пліт і ледве стримався, щоб не заплакати.

Розділ XXX

Щойно вони ступили на пліт, як король кинувся до мене, схопив за шкірки і каже:

— Хотів утекти від нас, щеня паршиве?! Компанія наша тобі остогидла чи як?

Я відповідаю:

— Ні, ваша величносте, ми не хотіли… Відпустіть, ваша