Ілона Волинська - Ірка Хортиця — надніпрянська відьма

— І як же вони тепер на саму пенсію проживуть? Ех, діти, діти, вам би тіко руйнувать! — товстуха залізла на свою швабру й здійнялася в нічне небо.

— Скільки років роботи… Збирала їх, учила… А тепер все спочатку, — Оксана Тарасівна похитала головою й скочила на свою кочергу.

— Оксано Тарасівно, куди ви? А як же ми? Хазя-а-айко! — відчайдушно заволала Алла.

І вже згори, з небес, пролунала холодна відповідь:

— Я вам більше не хазяйка! Скільки я вас учила: думати треба, на кого замовляння накладаєш! — Оксана Тарасівна глянула на Ірку. — А з вами, панянки, ми ще обов’язково зустрінемось. — І елегантна кочерга понесла вершницю геть.

Аж раптом почулося чиєсь ридання. Плакало товстеньке некрасиве дівча років п’ятнадцяти. Плакало, втираючи змарніле личко хвостиком ріденького білявого волосся. Ірка з подивом витріщилася на нього: звідки воно взялося, адже його не було серед роблених Оксани Тарасівни. І лише яскравий, вигадливий манікюр здався Ірці дуже знайомим…

— Віко? Віко, це ти? — не повіривши власним очам, спитала відьмочка.

Але дівча продовжувало ридати, прикриваючи обличчя пухкими червоними руками. Ірка з Тетянкою невпевнено перезирнулись.

— Але ж вони нас узагалі хотіли вбити! Не могли ж ми їм піддаватись? Ми лише захищалися.

— Цікаво, чого на душі так бридко? — заперечила Тетянка. — Може, нам усе-таки не варто було летіти на той шабаш? І дар у тієї вмираючої відьми, Ольги Вадимівни, теж не варто було переймати? Хай би вже комусь із них дістався. — Тетянка кивнула на роблених, що почали повільно підводитись із землі.

— Можеш не хвилюватися, дитинко. Жодна з них ніколи б не отримала мій дар, — повітря задрижало, згусло напівпрозоре марево, і з нього вийшла струнка стара жінка в довгій спідниці й у строгій блузі.

— Здрастуйте, Ольго Вадимівно, — байдуже кивнула Ірка старій відьмі. Вона чомусь зовсім не здивувалася. — Це із самого початку був ваш задум?

Відьма поважно нахилила голову.

— Я так і думала: ну не могли ці дурепи, — Ірка кивнула на дівчат, котрі продовжували розгублено тупцяти на місці, — не могли вони ось так узяти й вистежити справжню природжену. І зловити її не могли. Якщо, звісно, природжена сама того не схотіла.

Тетянка розгублено глянула на подругу:

— Ольга Вадимівна? Сама дозволила робленим себе піймати? — дівча витріщилося на стару відьму. На її обличчі водночас промайнуло розуміння й подив. — Отже, запрошення на шабаш написали ви? — недовірливо спитала вона. — Покутника підняли, і Білого Байкера, і торбу з чарівним причандаллям надіслали — теж ви? І в будинку нам допомагали, і щойно — адже це ви не дали Стеллі з Оксаною розгулятися? Але навіщо? Вам що, треба було знищити всіх роблених?

Ольга Вадимівна сухо посміхнулась:

— Що правда, то правда, останнім часом у цьому місті розвелося аж надто багато відьом. Прорідити б не завадило. А головне, Тетянко, я хотіла передати свій дар. Тобі. І лише тобі.

— Але ж ви мене зовсім не знаєте… — здивувалась Тетянка.

— Тепер знаю. Ти будеш гарною відьмою. Може, навіть кращою, ніж була я. І вже, в усякому разі, значно кращою за кожну з цих панянок, — Ольга Вадимівна недбало тицьнула в бік колишніх роблених.

Потім бабуся перевела погляд на Ірку й сумно зітхнула:

— Покійна Єлизавета, твоя бабуся, була напрочуд упертою, — поскаржилась вона Ірці. — Їй було неможливо відмовити. Вона таки примудрилася перед смертю взяти з мене клятву. І я все зробила! Влаштувала справжню перевірку твоєму відьмацькому таланту. В умовах, наближених до бойових.

Ірку пересмикнуло. Якщо дев’ять днів суцільного жаху — це умови, всього-навсього наближені до бойових, то які ж тоді мають бути бойові?

— Я спорядила тебе супутниками — твоя подруга Тетянка стала справжньою відьмою, а ваш молодий друг тепер знає, що він здухач. До того ж, вони люблять тебе й готові захищати, не шкодуючи власного життя. Хіба можна знайти кращих супутників? Тепер ти повністю готова втілити в життя плани твоєї бабусі. Мою клятву виконано. І ось що я тобі скажу, Ірко, — стара відьма гордо випрямилась. — Відмовся! Коли настане час, і ти матимеш виконати цю страшну, божевільну місію — пошли їх усіх! Найкраще — до біса! Діти не мають ризикувати своїм життям заради дурних вигадок дорослих. Вони того не варті. Ані дорослі, ані їхні вигадки. — Ольга Вадимівна зробила крок назад, повітря навколо неї здригнулося, і стара відьма почала танути в хиткому прозорому мареві.

— Стійте! Постривайте! — шкопиртаючи, до бабусі бігла Алла. Її обличчя заливав піт, а руде волосся розпатлалося. Вона впала на коліна біля хиткого марева й простягла до Ольги Вадимівни руки. — Візьміть мене до себе в роблені!

— Не можу, люба, — Ольга Вадимівна на мить застигла, припинивши розчинятись у повітрі. — Другий раз у роблені не беруть, і в мене більше немає дару, та й узагалі — померла я! Не без твоєї, до речі, допомоги, люба. У моєму віці ночі в сирому сараї дуже, дуже шкодять здоров’ю. Тепер уже звертайся до Тетянки з Іркою, — повітря здригнулось, і стара відьма щезла.

— До Тетянки з Іркою? До Тетянки з Іркою! — закричала руда й чимдуж копнула ногою зіжмакані аркуші паперу, що валялися на траві. Ті самі, що їх Ірка жбурнула у відьом-хазяйок. Аркуші спурхнули в повітря, перевернулися на інший бік, демонструючи простенькі начерки олівцем — портрети Ірки й Тетянки. Основи для мороку, що змусив розлючених роблених так жахливо помилитись. Оскаженіла Алла схопила аркушики й подерла їх на дрібні клаптики. — Ось вам, ось, ось! Паскудні малюнки, зрозуміло?! Просто огидні!

— Але ж ти без чужої сили й так не зможеш, чи не так? — посміхнулась Ірка. Її обличчя просвітліло. — Ха, то ти тепер узагалі нічого не можеш! І нікуди не поїдеш…

— А фіг вам! — заверещала Алла. — Результати конкурсів назад не переграють! Поїду! І в Канаду, і в Англію, і в Німеччину! А там вже побачимо! — вона круто розвернулась і закрокувала геть. — Я до вас іще доберуся!

— Що, справді, поїде? — глянула на Тетянку Ірка.

— Поїде, — зітхнула Тетянка. — Так що раніше наступного року нам з тобою нічого не світить. Проте ми — відьми, — гордо заявила вона подрузі, — найсправжнісінькі.

— А Богдан — здухач. Вояк сновидінь, круто!

— Треба було обов’язково зіпсувати весь кайф, — пирхнула Тетянка.

Здухач провів поглядом міцно заплющених очей колишніх відьом, котрі посунули слідом за Аллою. Полинув повітрям до будинку, пірнув у кімнату й щез у глибинах дзеркала. Було видно, як він повільно опускається на Богдана, що спав, зливається з ним, стаючи одним цілим.

Дзеркало згасло.

— Господи, невже все скінчилось?! — майже