Ярослав Йосипович Мельник - Далекий простір

що йшла від моря в нескінченність, ледь помітні вогники на трасах магніт-блоків.

– Ви дивна, – сказав Габр.

– Я просто досвідчена. І набагато старша за тебе.

– Я потрібен вам, так? Зізнайтеся.

– Про що ти питаєш, дурнику? – Вона, сміючись, скуйовдила його волосся.

– Там, у Прозорій Плямі, ви вимріяли собі супутника, з яким можна піти в далекий простір…

– Правильно, вимріяла, – погодилася Нія. – А ти щось маєш проти?

– Ні, – сказав Габр. – Просто одна жінка… вона теж вимріяла собі супутника життя… А до неї… – він перестав жувати і задумався.

– Ну, що до неї? – запитала Нія.

– Ще інша жінка мріяла про ще іншого супутника і… Я просто вам потрібен.

– А це погано? – Очі її хитро мружилися.

– Не знаю. Ви використовуєте мене.

– Не комплексуй! – вона знову легко вдарила його по голові. – Ти ж хотів втекти, хотів вирватися звідси? Ну, чого ж ти мовчиш?

– Так, напевно.

– Ми підемо з тобою туди, куди ти хотів, куди прагнула твоя душа. Он там, дивись, – вона показала на ще одну гряду гір далеко, – за тими вершинами, там…

– Що там?

– Там… радість, так. І щастя.

– А якщо там теж мегаполіс? Якщо по всій землі одні мегаполіси?

– Не верзи дурниць. Там нічого немає. Якщо там і є люди, то зовсім інші, і життя там не схоже ні на що. Ми пізнаємо їх – і підемо далі. Нам із тобою нічого особливого не треба, хіба не так? Ти ж усе мав – і будинок, і ванну, і славу, і владу. Потрібно тобі це?

Він не відповів.

– А чому зрячі не прилетять, не виявлять Прозору Пляму? – запитав він раптом. – Нейтралізатори безсилі проти зору. Базу можна просто побачити.

– Навіщо їм потрібно літати і чогось шукати, – знизала плечима Нія. – У них і служб таких немає, пошукових.

– Звідки ви знаєте?

– Значить, знаю, якщо кажу. Інакше Прозора Пляма не існувала би стільки числень. Вищі влади не втручаються у справи сліпих, ти ж знаєш. Оксом і виловлюванням сліпих, які заблукали, займаються самі сліпі. Зрячі тільки правлять світом.

– І ви завжди знали про це? – не міг повірити Габр.

– Про що?

– Про те, що зрячі правлять світом.

– Я здогадувалася.

– Чому ж ви не пішли до них?

– А чому ти не пішов? Ще раз?

Габр промовчав.

– Ну, годі базікати, дурненький, на, попий, – вона простягнула йому пляшку. – Спочатку ти, потім я.

Він закинув голову, але не встиг навіть ковтнути, як вона, сміючись, повалила його в траву… Вода з пляшки повільно виливалася, зволожуючи землю.

– Ніє … – прошепотів Габр. – Я…

– Не говори нічого. Мовчи.

Вона майже лежала на ньому, і її обтягнуті кофтою тугі груди впиралися йому в бік, де серце. Він чув, як часто б’ється її пульс.

– Ми будемо щасливі з тобою. Як ніхто.

– Як ніхто, – прошепотів Габр.

Потім вони лежали поряд і Габр говорив:

– Ти не знаєш. Я тобі не розповідав. Я йшов по парку, не пам’ятаю вже, на якому рівні, дуже високо, тому що був туман. І там були майданчики для загорянь. Ну, ти знаєш. Як у Зонах Оздоровлень. І в різних місцях лежали сліпі, по двоє. Один на одному. І потім іще не раз бачив на вулицях у затишних місцях. Адже вони сліпі і почувають себе в безпеці. Не підозрюють ні про що. А я все бачив. Все. Вони думають, що вони весь час заховані, в темряві. Вони не знають про світло. Нічого не знають про світло.

– Я теж була сліпою, – сказала Нія. – Перестань. Ти якийсь закомплексований. Тобі потрібно відійти від усього, забути про все. Про все. Що тобі сліпі? Чому ти так часто говориш про них? Вони там, далеко, їхнє життя тепер – чуже. Чуже тобі. Ти вже зрячий, ти можеш це зрозуміти? Ось перейдемо наступну гряду – і все. Вони зникнуть назавжди. Нібито їх не було. Їх усіх. Ніколи.

– Я не хочу їх забути, – сказав Габр. – Я…

– Ну що?

– Я живу ними.

– Ти всіма живеш, – сказала невдоволено Нія. – А так не можна.

– Чому?

– Щоби відчувати далекий простір, жити ним, треба забути. Все забути, жити тільки ним. Він вимагає тебе всього. Усієї людини.

– Забути себе? – запитав Габр.

– Чому себе? Ти що, вважаєш, що Міністр – це був ти?

– Можливо…

– Ну і комплексун. – Вона знову вдарила його по голові, засміялася. – Такого ще не бачила. Ти мужчина чи ні? Ти знаєш толком, чого ти хочеш?

Замість відповіді Габр заворушився всім тілом, сів. Сонце вже сховалося за тією, другою грядою, й далека стіна мегаполіса на горизонті почорніла, стала менш помітною в деталях. Крихітні будиночки Тихого Куточка у підніжжя стіни взагалі зникли в імлі, що спадала.

– Ходімо. – Нія підвелася. – Треба встигнути до гаю.

– Якого гаю?

– Там, із того боку, – гай. Не будемо ж ми ночувати просто неба.

Вони зібрали рюкзаки, Габр допоміг їй і одягнув свій. Можна було йти.

Раптом далекий гуркіт примусив їх разом обернутися. І тієї ж миті якийсь яскравий спалах освітив в одному місці, майже під хмарами, мегаполіс. І знову долинув грім, і ще спалах.

– Що там? – Габр здивовано подивився на Нію.

– Не знаю, – відповіла та задумливо. – Мені здалося…

– Що?

І ще кілька різких розкотистих звуків.

– Можливо, це Окс… – Її голос став на диво глухим.

– Що Окс?

– Можливо, вони… Ходімо, Габре. Ходімо швидше. Вже ніч.

– Але що там? – він показав рукою в бік стіни, ніби і без того не було зрозуміло, про що йдеться.

– Ходімо, Габре. Спалахів більше немає. Ти ж бачиш.

І, не озираючись, вона мало не побігла вниз, по схилу, що занурювався в темряву.

На мить Габр іще затримався на вершині. Йому потрібна була ця мить, мить наодинці з собою. Лише з самим собою. Напружуючи зір, вдивлявся вдалину. Там залишалося його минуле. Мати – незрозуміла сіра істота в лахмітті, що плазувала біля ніг, десь там, загублена в незліченних лабіринтах стіни. Ліоз. І Наталі – он, у тому місці біля підніжжя, біля самого моря, в будиночку, що сховався в імлі. Що робить зараз кожна з них? Якщо б їх було не троє, а одна, можливо, він би кинувся бігти – так несподівано натяглися, так занили нитки рідності. Але він не міг прибігти до них усіх і жити з усіма відразу. І він знав, що минуле кричить у серці, лише поки воно минуле, здалеку. Він знав, що йому судилося зазнати і що насправді, яке життя – повне непорозумінь, нудьги,