Ярослав Йосипович Мельник - Далекий простір

щільний купальник, що вистрілюють білим світлом у різні боки і вниз перед самими очима, ти будеш дивитися, вражений: хто це? Дивуючись життю. Ні про що не думає, як і риба, пливе і пірнає ось цим готовим народжувати тілом. Незрозуміла і хвилююча. Обтягнута суцільною шкіркою. Життя, яке я люблю.

Якась миршава потворка, кажу вам, стає русалкою, опускаючись під воду. Мрією, коли сідає на коня і мчить, притулившись до гриви.

Із щоденника Габра

3125 день 8-го сектора 17-го числення. Це доля. Я не хотів Наталі, не хотів того життя – і ось воно стало минулим. І мені страшно. Я нічого не відчуваю, крім страху. У мене знову немає жодної реальності. Я не хотів бути міністром – і ось я став знову ніким. Цього я хотів? Я став ніким – і все знову попливло, і – погано. Чого я насправді хочу? Що мені робити? Може, там, у Тихому Куточку, і було єдино можливе щастя? У спокої. Але я… в мені постійно щось бунтувало. Чого я хотів? Чого мені не вистачало? А тепер мені не вистачає Наталі – хіба не смішно? Я знову не в центрі, не в центрі чийогось життя, знову сам на сам із собою. Цього я хотів? Так, цього. Бути наодинці з собою, творити тільки своє життя, щоби можна було сказати: ось це моє життя, моє – і нічиє більше. Ну от і твори` – і не пихти, не шкодуй. Ти хотів цей тягар – і ти його маєш. І радій – де твоя радість? Звідки жаль?

Коло замкнулося. Я знову в тій точці, де був, і мені знову треба пройти тим самим шляхом у Головний Зал ЦЕУ. Прекрасно. Або – потрапити до рук спецслужб сліпих, навічно втратити світло. Знову все те саме. І там, у Головному Залі, знову зустріти зрячих. Знову віддати себе їм до рук. Як колись. Як вони візьмуть на цей раз? Так само? Чи вже по-іншому?

Та сама комора, і той самий шлях попереду, дивно. Чи був перший раз? Ніби щось сталося з часом: все здалося, наснилося ось тут, у коморі – Міністерство і Наталі, все. Тепер, цього разу, буде вже все насправді. Просто хтось дозволив програти те, що буде, і тепер я знаю. Тепер про все знаю і маю право вибрати. Чи хочу я такого життя? А якщо ні, то куди подітися? Знову в ту шпаринку? Скільки разів? Мене знову викраде генерал Окс. І я знову, втретє, піду міняти блок. І знову мене зустрінуть, і зроблять Міністром, і Наталі скаже: «О Габре, це ти. Ось ти». І так буде вічно, без кінця, ці переходи з одного світу в інший і назад. Вічно. Значить, усе це не по-справжньому, звичайно. І Наталі, і Окс – вони несправжні. І жодної різниці. Я втомився. Що мені робити?

Із газети «Новини Вищої Державної Наради»

Терористи знищені

Сьогодні вранці група з вісімнадцяти важких гвинтопланів на великій швидкості вторглася в зону безпеки Центрального Електронного Управління і була знищена системою аварійного захисту ЦЕУ. Жоден із терористів не врятувався. Подробиці будуть повідомлені пізніше.

Барк Сап

Нія (ІІІ)

Виглянуло звідкись сонце, освітило долину, нижні рівні далекої вже стіни, верхні ховалися в нависаючих хмарах.

– Давай перепочинемо, – сказала Нія, знімаючи рюкзак.

Вони сіли поряд, обличчям до мегаполіса і заливу.

– Там, – Нія кивнула собі за спину, – усе інше. Ти плачеш?

– Нічого, – сказав Габр.

– Я розумію. Там усе твоє життя.

Вершина гори була голою, і можна було бачити, як по обидва боки півколом височіли інші вершини гряди.

– Цей світ, – сказала Нія, – він замкнутий у собі. У собі і на собі.

Габр підняв суху гілку, покрутив у руках.

– Ви впевнені, що нас не впіймають?

– Нізащо, – засміялася Нія. – Я вже перевіряла ці штучки, – вона поплескала себе по видутій кишені. – Я ж була вже тут.

– Тут? – здивувався Габр.

– Так. Я перевіряла. Відразу, як вдалося вкрасти нейтралізатори. Он іще моя пляшка, біля куща. Я он там сиділа.

– Значить, ви давно задумали втекти?

– Я весь час про це думала.

– Скажіть, а тоді, біля озера…

– Так, – кивнула головою Нія. – У мене ці нейтралізатори давно.

– Чому ж ви…

– Чому я не запропонувала тобі тоді? А хіба я тебе знала?

– А тепер? – запитав Габр.

– Тепер я тебе краще знаю. Ти пройшов колами. Колами пекла.

Вона чомусь засміялася.

Габр перегнув гілку через коліно і з тріском зламав її.

– Як же ніхто в Прозорій Плямі не здогадався? – Він кинув зламану гілку далеко вниз.

– Що я зряча? А ти хіба здогадався?

– Ви тому покликали мене до озера тоді?

– Звичайно, тому, – кивнула Нія. – Ти бачив світ, як і я. І ще ти був такий молодий, набагато молодший за мене.

– Ну і що?

– Мені це подобалося. Ти був молодий, і ти відчував далекий простір, як і я.

– І тому ви відчинили комору?

– Я знала, що тебе мали доставити, і всюди ходила за Оксом слідом. Ніхто цього не бачив.

– Зараз нас шукають?

– А ти як думаєш? Адже ми йдемо цілий день. Вони обшукали всю Пляму і, напевно, зрозуміли, що ти втік.

– І що тепер вони будуть робити?

– Вони прокляті, Габре, я тобі вже говорила. Вони всі прокляті. Їм немає місця в цьому житті.

– Як і мені.

– Вище носа! – вона злегка вдарила його пальцем по носі. – Ти виграв. Ти це розумієш? Ти таки вирвався з кола. Один із мільйонів. Один із усіх. А вони, – вона витримала паузу, – вони – ні.

Пролетів якийсь птах над головою.

– Чому вони не підуть звідси, якщо в них є нейтралізатори? Їм би ніхто не завадив піти.

– Кишенькові нейтралізатори я вкрала з лабораторії, – сказала Нія. – Це контрольні зразки. Вже не знаю, навіщо вони їм знадобилися, адже вони постійно літають в гвинтопланах або сидять у Плямі. Але навіть не в цьому річ. Ти зрозумій: вони сліпі і їм нема куди йти. У них немає далекого простору, як у нас.

– Вам їх шкода? – запитав Габр.

– Я їх розумію. Я занадто багато прожила з ними. Давай перекусимо.

Вона розв’язала рюкзак і дістала звідти їжу.

– Їж. Нам доведеться довго йти.

– Скільки?

– Можливо, все життя.

– Усе життя?

– Ні, я жартую. А може, і не жартую, – мовила серйозно.

Габр взяв із її рук бутерброд, відкусив. Море вдалині було вкрите білими баранчиками. І спалахували в стіні,