Сельма Лагерлеф - Сага про Єсту Берлінга

— Ні, сину, — заперечила графиня Мерта, — так ти її зовсім віддаси на поталу злу. Вона розбещена й погано вихована. Краще дозволь мені самій узятися до неї і навернути її на шлях обов’язку!

Граф звелів покликати дружину й заявив їй, що відтепер вона повинна слухатись його матері.

О, що то була за сцена! Жалісливішої, мабуть, ніколи не бачив той дім, повінчаний зі смутком.

Багато гірких слів почула графиня від свого чоловіка. Він простягав руки до неба й дорікав богові, що той дозволив безсоромній жінці втоптати в болото його ім’я. Він вимахував кулаком перед очима в дружини й питався, якої, на її думку, вона заслужила покари.

Та графиня зовсім не злякалася чоловіка: вона була певна, що вчинила справедливо. Вона відповіла, що дістала тяжку нежить, і це вже їй достатня покара.

— Елісабет, — зауважила графиня Мерта, — жарти тут зовсім недоречні.

— Ми з вами ніколи не дійдемо згоди, — відповіла молода графиня, — де жарти доречні, а де недоречні.

— Але ж ти добре розумієш, Елісабет, що жодна порядна жінка не вийде вночі з дому, щоб волочитися з відомим авантурником.

Елісабет Дона збагнула, що свекруха хоче її занапастити, збагнула, що мусить боротися до кінця, бо як ні, то не минути їй страшної біди.

Генріку, — мовила вона, — не дозволяй своїй матері ставати поміж нас! Я розповім тобі все, як було. Ти справедливий і не будеш судити мене, не вислухавши. Дозволь мені розказати все, й ти побачиш, що я вчинила достеменно так, як ти мене вчив.

Граф мовчки кивнув головою, і графиня Елісабет почала оповідати, як сталося, що вона штовхнула Єсту Берлінга на лиху дорогу. Оповіла про все, що зайшло в блакитному кабінеті, і про те, як сумління звеліло їй іти й рятувати скривджену від неї людину.

— Я ж бо не мала права судити його, — докінчила вона. — Ти сам учив мене, що ніяка жертва не буде завелика, коли нею треба виправити заподіяну кривду. Хіба ні, Генріку?

Граф повернувся до матері й запитав:

— Що ви на це скажете, мамо?

Його миршаве, неповоротке тіло все аж напнулося з почуття самоповаги, а високе вузеньке чоло глибокодумно наморщилося.

— Що я скажу? — відповіла графиня Мерта. — Скажу, що Анна Шернгек розумна дівчина і добре знала, навіщо оповіла Елісабет ту історію.

— Ви, мамо, не зрозуміли мене, — мовив граф. — Я питаю, що ви скажете про саму історію? Чи ви справді вмовляли свою дочку, а мою сестру вийти заміж за вигнаного священика?

Графиня Мерта хвилину помовчала. Ох, який дурний, який невимовно дурний цей Генрік! Тепер він погнався хибним слідом. Її собака погнався за мисливцем і прогавив зайця! Але розгубилася вона тільки на один мент.

— Любий сину, — мовила вона, здвигнувши плечима, — я маю причину не чіпати давньої історії з тим бідолахою, ту саму причину, що через неї я прошу тебе якось запобігти публічному скандалові. Той чоловік, очевидно, загинув цієї ночі. — Говорила вона ласкавим, жалісливим голосом, але в мові її не було жодного слова правди. — Елісабет сьогодні довго спала, тому не чула, що вже послано людей навколо озера шукати пана Берлінга. Він не повернувся до Екебю, і бояться, що він потонув. Крига вранці скресла. Бачиш, як вітер потрощив її на друзки.

Графиня Елісабет виглянула у вікно. Озеро було майже чисте. Їй стало шкода самої себе. Вона хотіла втекти від божого правосуддя, вона брехала й прикидалася. Одягла на себе білий плащ невинності.

З розлуки вона кинулась до ніг своєму чоловікові, і з її вуст полилися слова признання:

— Суди мене, проклени! Я кохала його. Авжеж, кохала, щоб ти знав! Я рву на собі коси, здираю одяг з горя. Тепер, коли він загинув, мені до всього байдуже. Навіщо боронитися? Я скажу тобі всю правду. Я відняла від чоловіка кохання свого серця й віддала його чужому. О, я проклята навіки! Я одна з тих, кого спокусило заборонене кохання!

О бідолашна, лежи тепер, охоплена розпачем, у ногах своїх суддів і оповідай їм про все! Хай серце твоє захлинеться мукою, хай укриє тебе ганьба, нехай! О, якби ти могла накликати блискавку небесну, щоб вона вдарила над твоєю молодою головою!

Розкажи тепер чоловікові своєму, як ти вжахнулася, коли тебе пойняла шалена, нездоланна пристрасть, як здригалася з відрази до свого ницого серця! Ти радше зустріла б примару на цвинтарі, аніж демонів спокуси у своїй Душі.

Розкажи їм, як ти, відштовхнута від божого обличчя, вважала себе за негідну ходити по землі! Як ти боролася зі спокусою, як плакала й молилася: «О господи, порятуй мене! О сину божий, переможцю злих духів, порятуй мене!»

Розкажи, що тобі здалося найкраще все приховати — хай ніхто не довідається про твою неславу! Ти думала, що така, була воля божа. Думала, що йдеш божою стежкою, коли хотіла врятувати того, кого любиш. Він би й гадки не мав про твоє кохання. Він не повинен був загинути через тебе. Хіба ти знала, що добре, а що зле? Тільки господь знав це, і він тебе засудив. Він убив кумира твого серця, а тебе привів на великий, спасенний шлях покути.

Скажи їм: ти знаєш тепер, що, приховавши гріхи свої, не знайдеш порятунку! Демони люблять темряву. Нехай судді твої візьмуть палиці в руки! Кара стане бальзамом на рану твоїх гріхів. Серце твоє прагне муки.

Скажи їм усе це, поки ти лежиш на підлозі й заламуєш руки в страшному горі, поки в голосі твоєму бринить розпач і думку про кару й приниження ти зустрічаєш божевільним реготом, поки чоловік твій не рвонув тебе з підлоги й не мовив:

— Поводься, як личить графині, а то мені доведеться просити матір провчити тебе, як неслухняну дитину!

— Роби зі мною, що хочеш!

Тоді граф виголосив свій вирок:

— Мати моя просила за тебе. Отже, ти залишишся в моєму домі, але віднині мати буде наказувати, а ти слухатись.

Отакий шлях покути! Молода графиня стала найупослідженішою служницею. Чи ж надовго? О, чи надовго?

Доки горде серце зможе коритися? Доки нетерплячі вуста здужають мовчати, а метка рука стримуватись?

Солодка мука приниження. Поки спина болить від тяжкої праці, серце мовчить. Того, хто спить усього лиш кілька годин на твердій постелі, не треба заколисувати.

Нехай стара графиня обертається на лиху відьму, щоб мучити невістку! Та вважає її за свою добродійку. Ще ж бо не вигасло в її серці зло. Нічого, що свекруха будить її невиспану о четвертій ранку! Загадує їй,