Марина та Сергій Дяченко - Vita Nostra

розпачі ляснув долонею по підвіконню. — Як мені здумалося стати його сином? Хто він взагалі такий?

— І що сказала мама?

— Нічого. Вона взагалі не бажає про нього говорити. У неї істерика починається — після стількох років!

— Як же вона відпустила тебе в Торпу?

— А як твоя мама тебе відпустила? Напевне знайшлися якісь… резони. У моєї все життя, все моє життя, скільки я себе пам’ятаю, був бзик щодо армії. Нібито їй циганка наворожила чи щось таке, що мене в армії обов’язково вб’ють. Якщо вона мене у дворі бачила з дерев’яним пістолетом… Таке починалося! — Костя зітхнув.

— Він зіграв на її страху, — сказала Сашка.

Костя підняв очі.

— Він взагалі… грає на страху. Твоєму. Моєму.

Сашка промовчала. Вони сиділи поруч, похнюплені, майже стикаючись головами.

— Я хотів би, Сашко, коли-небудь устати й усвідомити, що не боюся нічого. Я стомився.

— Від страху?

— Так. Щосекунди…

— І зараз?

— Боюся.

— Чого?

— Завтра прийти в аудиторію… Що там на першій парі, англійська? А тебе немає. Тебе взагалі немає в житті, тому що ти залишилася…

Костя недоказав. Сашка, підкоряючись майже материнському спонуканню, поклала долоню йому на плече.

— Не бійся. Я постараюся. Завтра ти прийдеш в аудиторію, я скажу тобі: «Дякую…»

Затупотіли ноги в коридорі, двері розчинилися. На порозі стояла не Лена й не Віка — на порозі стояла Женя, червона, як помідор, у махровому халаті, з білими від злості очима.

* * *

Місто Торпа було присипане снігом. Будинки стояли в світлих каптурах, насунутих на бляшані козирки; повітря зволожилося й потеплішало. Завтра буде відлига, згадала Сашка. Відлига й рвучкий вітер.

Вона купила батарейки в ятці біля пошти. Усі, що там були. Сто штук. Продавщиця бігала по них на склад, а Сашка до копійки витратила гроші, які залишилися від останньої стипендії.

Вона повернулася до себе в кімнату. Надягла навушники. Поклала кульок із батарейками під ліжко. Витягла запилюжений конверт із золотавим диском, закрила кришку плеєра, ввімкнула перший трек.

А потім другий.

Вісімнадцять треків різної довжини. Вісімнадцять відрізків чужого мовчання. Воно давило. Було байдужим. Відстороненим. Вісімнадцять різновидів мовчання, партитура цілковитої тиші.

Летіли на підлогу батарейки, що сідали, Сашка ставила на їхнє місце інші. Тиша ставала дедалі щільнішою. Закладало вуха. Сашка дивилася в темряву.

Посеред ночі вона була впевнена, що в неї три руки. Третя росла звідкілясь із грудини. Її тіло втратило обриси, роздулося й насилу поміщалося на ліжку; воно лізло з рамок, як дріжджове тісто з каструлі. Вона терпіла, стискаючи зуби. Послідовність із вісімнадцяти треків повторювалася раз у раз, минали години…

Сашка не помітила, як заснула. Спокійно, глибоко, не знімаючи навушників.

* * *

Сонячне світло било крізь вікно без фіранки, падало на курний лінолеум. Простирадло здавалося старим вітрилом, усе в квадратиках переплетених ниток. Ковдра сповзла, квадратний отвір підодіяльника робив його схожим на бубнового туза. Сашка здивувалася, як багато можна помітити одночасно.

Вона повернула голову. Шия рухалася з натугою. Кімната здригалась, ніби відображення у воді від поривів слабкого вітру. Ліжка сусідок були порожні, абияк накриті напиналами. Перша пара — англійська…

Котра година? Який сьогодні день?!

Час, одиниці часу, значки. На тумбочці, в старому записнику, занотована важлива інформація, здвоєний код, час доби, чотири символи один за одим… Вечірні індивідуальні заняття з Портновим…

Тому що сьогодні вівторок.

Сашка повернулася на бік, потяглася до тумбочки й побачила свою руку.

Вона закричала. Замість крику вийшов хрип. У горлі клекотіло. Сашка сіла на ліжку, щось виразно хруснуло. Обидві її руки були подобою механічних протезів, зроблених зі слонової кістки й обтягнутих напівпрозорою, сліпучою-білою шкірою. Вона піднесла праву долоню до обличчя, стисла пальці; шестірні, прокручуючись, розірвали шкіру й вилізли назовні гострими голками. Болю не було.

Сашка із зусиллям підвелася. Підлога не гойдалася під ногами, але голова здавалася дуже великою. А обмацати її цими новими, білими механічними руками Сашка боялася. Раптом щось зламається?

Коліна майже не гнулися. Стопи здавалися дерев’яними. Сашка дошкандибала до столу, знайшла дзеркальце. І закричала-захрипіла знову.

У неї в очах не було ні зіниць, ані райдужної оболонки. Тільки білки в червоних прожилках. Сашка пожбурила дзеркало, але й далі бачила себе. Тепер виявилося, що вона дивиться не очима, всією шкірою обличчя, голих ліктів, шиї. Трясучись, вона стягла футболку й побачила кімнату шкірою спини. Зняла спортивні штани, в яких заснула вчора, разом зі штаньми зісковзнули й труси.

Тепер кожна точка її тіла бачила картину, і, складаючись, вони утворювали світ-без-Сашки. Її тіло — біле, худе, яке трусилося посеред захаращеної кімнатки гуртожитку, — було єдиним простором поза цим світом.

По її шкірі пробігали іскри. Боязкі вогники скочувалися, мов краплі. Маленькі блискавки. З-під оболонки, місцями майже прозорої, проступали вени, капіляри й волокна м’язів — таємничий ліс. Дуже свербіла спина; щось відбувалося з хребтом — він похрупував, рухався, живучи власним життям.

Вона почула кроки в коридорі. Усвідомила, що вже пізно. Дві перші пари минули, закінчується обід.

Дві пари й обід нового дня! Вона вирвалася з кільця, вона зробила… Щось… І щось трапилося з нею.

До її дверей підходили ззовні. Білими руками вона схопила швабру, що стояла в кутку, й простромила руків’я в ручку дверей. І тої ж миті в двері постукали. Це був стукіт Єгора, швидкий, упевнений: стук, стук-стук, стук-стук.

— Саню, — в голосі Єгора чулися й напруга, й занепокоєння, — ти вдома?

Швабра-засувка сіпнулася — намагалися відчинити двері.

— Сашко? Алло?

— Я…

Голос звучав трохи моторошно. Сашка прокашлялася.

— Ти що там, захворіла?

— Так, — сказала Сашка. — Я захворіла і сплю.

— Слухай-но, — сказав Єгор, наближаючи, очевидно, губи до замкової шпарини. — Треба поговорити.

— Я… не можу. У мене кепський вигляд.

— Начхати, — сказав Єгор, у його голосі було нетерпіння. — Переживу. Відчиняй.

— Не можу. Потім.

Пауза. Єгор, мабуть, роззирався; напевне, почувався ідіотом — ось так стояти посеред коридору перед замкненими дверима.

— Впусти мене. Чого я тут стовбичу, як дурень!

— Не можу, — прохрипіла Сашка. — Я… сплю.

— З ким? — після коротенької паузи запитав Єгор.

Вона позадкувала від дверей. Вона розуміла, що зараз треба сказати щось дотепне, пожартувати нібито у відповідь. Але вона так розгубилася, що не могла нічого придумати.

— Ну гаразд, — тихо сказав Єгор.

І вона почула, як віддаляються його кроки коридором.

* * *

Вона надягла рукавички, щоб сховати свої руки, найчорніші колготки та найщільніші джинси. Два светри один на другий. Тепер вона бачила світ лише шкірою обличчя, й картинка виходила звичною, хоча й неповною.

Її темні окуляри не були достатньо темними, щоб