Максим Іванович Кідрук - Твердиня

далі. Левко пильно вслуха́вся, але не відзначував нічого підозрілого. Нічого такого, на що б він не звернув уваги раніше. Він не міг знати, що помиляється, силкуючись розчути щось поза поєднанням звуків, замість того щоб вникати в суть їх послідовності.

Запис закінчився.

— Ну? — Лео нічого не розібрав.

— Це не простий набір звуків, — упівголоса повідомив Семен.

— Я вже здогадався.

— Як? — У голосі Сьоми проступив щирий подив з домішками розчарування.

— Інакше ти б мене сюди не кликав.

— Хе-хе. Правильно. Щовечора повторюється те саме. П’ять разів. Та сама послідовність.

Семен затих на кілька секунд, давши товаришу час переварити почуте. Левко цокнув спересердя язиком. Як він раніше не докумекав? Це ж так просто! Послідовність. Зиркнув на росіянина — із захопленням, але в той же час із заздрістю. Вже, мабуть, всоте він почувався цілковитим бевзем поруч із Семеном. Може, в цьому й полягає геніальність: помічати речі, що лежать на поверхні, але при цьому лишаються невидимими для більшості?

— Код?

— Ага, — майнув зарослою головою Сьома. — Помізкувавши, я вирішив відобразити послідовність на папері, так би мовити, представити її графічно. Глянь, що вийшло.

Росіянин розгорнув перед Левком смужку паперу:

— Довгі й низькі звуки я позначив рисками, короткі й високі — крапками. Невеликі паузи відповідають малим пробілам, довші — великим.

— Це ж азбука Морзе… — вражено прошепотів українець.

— Не квапся з висновками, друже. Ще не факт. Далеко не кожен код, сформований з коротких і довгих символів, є азбукою Морзе.

— Але ж ти мусиш її знати! — не стримавшись, Левко схопив товариша за плече. — Ти ж займався цією… як її… криптологією? Ні… Криптографією! Ти мусиш знати азбуку Морзе і можеш усе перевірити!

— Маєш рацію. Колись я вивчав морзянку, але це було давно… Розумієш, код Морзе безнадійно застарів. Він ніде не використовується. Я не дуже ним захоплювався, а тому… не пам’ятаю й половини літер.

Левко похнюпився.

— Не кисни, Лео, — правив далі Семен. — Дещо я все-таки пригадую. Семюел Морзе створював шифр так, щоб найпростіші коди — ті, що складаються з одного-двох знаків, — відповідали найчастіше вживаним буквам. Це щоб зменшити загальну кількість символів, які передаються по радіо. Зрозуміло, що саме найкоротші коди найлегше запам’ятати, саме вони найдовше тримаються в голові. Приміром, я точно знаю, що E позначається однією крапкою, Т — однією рискою. Ще я пам’ятаю код для букви А — вона найперша, її просто неможливо витравити з пам’яті — це крапка і тире. — Хлопець провів пальцем по смужці. — А тепер дивись: у нас є і одиночна крапка, і одиночне тире, і комбінація крапки й тире.

Росіянин дістав із кишені завчасно припасену гелеву ручку, стягнув зубами ковпачок і акуратно вималював під кодами відповідні їм букви.

— А решта? — Левко завертівся з нетерплячки. Зрештою зліз із каменя і випростався навпроти Семена. Струмок, муркочучи, огинав його босі ноги.

— Ось тут починається найцікавіше. — Сьома звично смакував потужністю власного інтелекту. — В цьому шифрі є дві літери, чиї коди симетричні один відносно другого. Це перша буква у першому слові і друга у другому, та, що між літерами А. Дивись, — хлопець показав пальцем, — «тире-тире-крапка», а тут — «крапка-тире-тире». Бачиш?

— Бачу. І що з того?

У Семенових очах затеплився лихоманковий полиск.

— Скажу так: нам з тобою пощастило. У таблиці, за якою я вчив англійську морзянку, букви з відповідними кодами розташовувалися двома стовпчиками. У першому йшли літери з A по P включно, а в другому — з Q по Z. Чисто випадково при такому поділі дві букви з симетричними кодами — «крапка-тире-тире» і «тире-тире-крапка» — опинились на одному рядку, одна напроти другої, розумієш? Саме через це вони відкарбувались у пам’яті.

— Що за букви?

— G та W. Але, — Сьома застережно підняв вказівний палець, — я не можу згадати, яка з них «тире-тире-крапка», а яка «крапка-тире-тире».

— Так підстав! — ледь не загорлав Лео. — І подивися, що вийде!

Росіянин зміряв друзяку співчутливим поглядом (так ми зазвичай дивимося на значно молодших братів чи сестер, коли ті втнуть якусь несусвітню дурницю), безмовно запитуючи: невже ти міг подумати, що я ще не зробив цього?

— Вже підставив. Для початку припустив, що «крапка-тире-тире» — це «джі», а «тире-тире-крапка» — це «дабі». — Замість дописати букви хлопець зобразив їх умовно, не знімаючи ковпачка. — Перше слово буде «wet».

— Мокрий.

— Сам знаю. Не перебивай. А от друге — «aga». — Сьома шморгнув носом. — Я не native speaker[102], але знаю мову достатньо, щоб стверджувати, що в англійській немає слова з чотирьох букв, яке починалося б на «aga». Коротше — глухий кут. Тоді я поміняв G та W місцями. — Хлопець знову зняв ковпачок і цього разу впевнено домалював літери.

— А остання? — ледве ворухнув губами українець.

— «Тире-крапка-тире-тире». Її я не пригадую, Лео, але…

— Але…

— Я майже певен. В азбуці Морзе достатньо букв, що кодуються чотирма символами. Це B, C, L, P… здається, Q… якісь інші. Це не важливо. Я добре пам’ятаю ці літери, оскільки саме з ними мучився найбільше, намагаючися запам’ятати відповідні комбінації. Коди, певна річ, забув — за стільки часу все перемішалося. Зате я точно пригадую, що останні три букви англійського алфавіту — X, Y і Z — кодуються чотирма графічними знаками кожна.

Ще задовго до того, як Семен сягнув середини свого пояснення, Левко збагнув, якою є остання літера.

— Y?

— Так, мені здається, що «тире-крапка-тире-тире» — це Y.

Сем дописав останню букву на листку і передав його другові.

Небо швидко меркнуло. Темрява скапувала з дерев і осідала поміж хлопцями.

— Get away[103], — похмуро озвучив Левко, а тоді скептично гмикнув: — Ти впевнений, що розписав усе правильно? Маю на увазі послідовність звуків, проміжки між ними…

— Лео, я сумнівався, поки вираховував тривалість інтервалів. Але сумніви розвіялися, щойно взявся за розшифровку. Це не може бути збігом. За всі літери, окрім Y, я ручаюся.

Українець м’яв руками смужку:

— І що ти про це думаєш?

Сьома кумедно вигнув