Максим Іванович Кідрук - Твердиня

останньому Левко згадав, що тримає дещо в правій руці.

Мізинцем лівої руки переконавшися, що направляє балончик пусковим отвором від себе, хлопець витягнув руку, прицілився і натиснув на ковпачок. «Frontiersman» спрацював, видавши агресивне «пшс-с-с», і біла струмина, практично злившися з туманом, полетіла до загадкового силуету.

Обрис незнайомця, який секунду тому виглядав лячним і загрозливим, враз втратив усю моторошність, захистившись типово людським жестом: він підняв передпліччя, затулив ним рот і ніс і відступив у туман.

«Принаймні ти людина», — відзначив Левко. Руки тряслися, але усвідомлення того, що силует матеріальний, що він — хай як це банально звучить — із нашого світу, перекинуло місток над прірвою паніки, яка розверзлась у хлопця під ногами.

— Лео? — ліворуч пискнув Сьома. — Це ти?

— Я.

— Що це за запах? — Росіянин вловив сухувато-ядучий присмак отруйного газу.

Українець не відповів і пішов назад до табору.

Біля вогнища Сьома нахилився до Левка і проказав на вухо:

— Чомусь мені здається, що ти не хочеш, щоб я питав, звідки в тебе газовий балончик Калеба. — Він не бачив, як приятель ховав «Frontiersman» назад у рюкзак, але впізнав запах і, поміркувавши, склав усі частини історії докупи.

— Не зараз, Сьомо. Нам треба йти.

— Яким чином?

— Я ввімкну GPS-навігатор. Просуватимемось, як літак у хмарі, — по приладах. Буде важко, але ми мусимо забиратися звідси.

— «Garmin» ще ловить?

— Так. Ми зможемо йти.

«Ага, — подумав Семен, — поки хтось не наштрикнеться на гілку, залишивши на ній своє око». Проте вголос не перечив.

LXIV

Перед полуднем туман відступив, але хмари залишились, утримуючи під покровом тропічного лісу депресивну півтемряву.

Коли повітря очистилось достатньо, щоб продовжувати похід без навігатора, Левко відімкнув його і спробував відшукати кам’яний тракт. Але не знайшов нічого. Дорога зникла, наче й не було її. Хлопець відхилявся щораз далі то на південь, то на північ від маршруту, проте безрезультатно. Мощений шлях наче крізь землю провалився.

Порадившись, хлопці вирішили не повертатись до місця останньої стоянки, натомість продовжувати йти на захід. Довелося знову вмикати GPS-навігатор. До вечора на індикаторі сигналу супутника залишилась одна поділка.

О пів на шосту, коли стали табором, Семен вилучив момент, коли вони були самі, і спитав Левка:

— Ти щось бачив у тумані? — Питання гризло його весь день. Він не покладався на свідчення Сатомі, дівчина надто швидко заспокоїлась, повіривши, що їй примарилось, а Левку був схильний вірити. — Ти ж не просто так застосував ведмежий балончик?

Українець знизав плечима:

— Важко сказати. Все було біле. Ми були налякані. Що завгодно могло привидітись.

Сьома лишився незадоволеним відповіддю:

— Тоді знай: я питав у Ґрема, що йому сказав Атаучі, мотивуючи відмову.

— І що?

— Індіанець сказав, що ми всі загинемо. Тут нібито живуть демони, що роблять дивні речі з людськими головами, і нас вони не випустять.

Вони крокували пліч-о-пліч, розсуваючи руками низькі гілки.

— Тоді й ти знай. — Левко косував убік, уникаючи очей приятеля. — «Демон» закрив носа рукою і драпонув, підібгавши хвоста, коли я пальнув по ньому з балончика.

Сьома шумно видихнув і прикусив нижню губу.

LXV

9 серпня 2012 року, 18:03 (UTC – 5) Мадре-де-Діос

«Дзвони» вдарили рівно о шостій.

Пум-м… пум-м… бан.

Бан.

Пум-м-м…

Почувши перші удари, Сьома схопився і непомітно віддалився від наметів.

У Швеції росіянин носив мобілку на шиї на спеціальній торочці, часом закидаючи її в нагрудну кишеню сорочки, іноді лишаючи просто теліпатись. Попри те що в Мадре-де-Діос телефон став непотрібним, Сьома й надалі тягав мобілку на шиї.

Ставши поміж дерев, куди не долітало потріскування багаття і розмови Ґрема, Левка й Сатомі, Семен узяв телефон, відкрив папку «Програми» і запустив додаток «Диктофон».

Пум-м… пум-м… бан. Коротка пауза. Бан. Ще коротка пауза. Пум-м-м. По тому триваліша перерва, і знову… Бан… пум-м… Пауза. Бан… пум-м… пум-м. Пауза. Бан… Пум-м. Пауза. Пум-м… бан… пум-м… пум-м.

За дві хвилини він мав на мобілці цифровий запис вечірнього бумкання.

Тієї ночі Сьома майже не спав, замість симфонічних опер чи Висоцького раз за разом прокручуючи записані звуки.

LXVI

Ніч з 9-го на 10 серпня видалася спокійною.

Вранішній туман у п’ятницю був не таким густим, як минулого дня. Мандрівники змогли рушити відразу після сніданку, несвідомо стараючись якнайскоріше забратись подалі від місця ночівлі.

По дорозі Левко чотири рази наштовхувався на камені, які лише з великою натяжкою можна було вважати штучними. Крім них — жодного сліду зниклої дороги. Друзі прямували на захід через незайманий тропічний ліс.

О четвертій годині на індикаторі сили супутникового сигналу навігатора не лишилося жодної поділки.

Точно о шостій — наче куранти — прозвучали «дзвони». Бумкання лунало в стороні і дивним чином страху не викликало. За три дні хлопці й дівчина призвичаїлись і перестали вбачати у загадкових «дзвонах» приховану небезпеку, сприймаючи їх за невід’ємний, хоч і незбагненний атрибут подорожі…

LXVII

10 серпня 2012 року, 18:59 (UTC – 5) Мадре-де-Діос

Левко вмощувався на ніч, витрушуючи зі спальника павуків та всяку іншу повзучу наволоч. Семен піднявся схилом від струмка і став на межі табору, знишка спостерігаючи за Левковими приготуваннями. В одній долоні хлопець стискав зубну щітку й тюбик з пастою, іншою задумливо м’яв велетенський лист папороті.

— Лео, — зрештою покликав він.

Українець обернувся. Йому вистачило одного погляду, щоб посерйознішати.

— Що? — самими вустами вимовив він, здогадуючися, що Сатомі й Ґрему краще не чути подальшої розмови.

— Треба поговорити.

Левко запитально звів брови. Семен мовчки махнув головою в бік джерела, мовляв: не тут.

Друзі спустилися до потічка. Лео всівся на порослий мохом чорний камінь, зняв кеди і спустив ноги у воду. Глибина сягала десяти сантиметрів. Сьома примостився на поваленому дереві навпроти. Один кінець стовбура торкався землі, інший, заплутавшись у ліанах, немов жерло гармати, тягнувся до неба.

— Викладай, що в тебе, — наготувався слухати Левко.

Мовчки поклацавши щось на мобілці, Сьома зняв апарат із шиї і подав українцю.

— На, послухай.

— Що там?

— Я записав бумкання.

Піднісши телефон до вуха, Левко ввімкнув запис. До звукового файлу «поналипало» чимало завад: жебоніння нетрів, подмухи вітру (котрі на записі перетворились на скрипляче шипіння), віддалене пугикання мавп, — проте загалом таємниче бумкання було добре чути. «Пум-м… ум-м… бан. Пауза. Бан. Пауза. Пум-м-м…» — і так