Рік Ріордан - Персі Джексон та Викрадач Блискавок

видихнула на повні груди. Якоїсь жахливої миті земля зникла у мене під ногами, бо я несподівано послизнувся на гравії. Якби ми були ближче до краю, то прірва затягла б нас.

Ми з великими труднощами продовжували пробиватися вперед і нарешті досягли верхньої частини тунелю, де печера ширшала, переходячи в Поля асфоделей. Вітер вщух. Лютий стогін долинув із глибини тунелю. Хтось явно був незадоволений тим, що ми втекли.

— Що ж це було? — видихнув Гровер, коли ми впали на землю у відносній безпеці, в гайку чорних тополь. — Один з улюблених вихованців Аїда?

Ми з Аннабет перезирнулися. Я здогадувався, що вона замовчує відповідь, можливо, ту саму, яка прийшла їй в голову під час нашої поїздки до Лос-Анджелеса, але тоді Аннабет надто злякалася, щоб поділитися нею. Цього було досить, щоб я теж жахнувся.

Надівши ковпачок на меч, я поклав ручку в кишеню.

— Ходімо далі. — Я глянув на Гровера. — Можеш іти?

— Так, звичайно, — сказав він, явно набираючись сміливості. — У будь-якому разі ці черевики ніколи мені не подобалися.

Сатир намагався бадьоритися, але його тіпало так само, як нас із Аннабет. Хай там що було в цій ямі, але воно не належало нікому. Це було щось надзвичайно давнє і могутнє, що годі було пояснити. Навіть Єхидна не викликала у мене такого почуття. Я майже відчув полегшення, обернувшись спиною до тунелю та глянувши на палац Аїда.

Майже.

Високо у темряві кружляли над палацом фурії. Ззовні фортечні мури відблискували чорним, а бронзова брама заввишки з двоповерховий будинок була відчинена.

Підійшовши ближче, я побачив, що на воротах вирізьблені сцени смерті. Деякі були взяті з сучасного життя: атомна бомба, що вибухала над містом, шанці з вояками у протигазах, голодуючі африканці, що вишикувались у чергу з порожніми мисками, але всі вони виглядали так, ніби їх вирізьбили у бронзі тисячоліття тому. Мені спало на думку, що я бачу пророцтва, які збулися.

У дворі був розташований найбільш дивний сад, який мені доводилось бачити. Різнокольорові гриби, кущі з отруйними плодами та різні дивовижні рослини, що світилися, росли тут без сонячного світла. Коштовне каміння компенсувало відсутність кольорів — суцвіття рубінів, бруньки необроблених алмазів. Ніби застиглі гості, всюди були розставлені статуї з саду Медузи — обернені на камінь діти, сатири та кентаври з недоречною посмішкою на вустах.

Посередині саду росли гранатові дерева, їхні помаранчеві суцвіття мерехтіли неоном у темряві.

— Сади Персефони, — сказала Аннабет. — Ходімо далі.

Я зрозумів, чому вона хотіла, щоб ми не зупинялися. Терпкі пахощі квітів гранату навівали заціпеніння. Я несподівано дуже схотів скуштувати один із плодів, але вчасно згадав історію Персефони. Одного разу скуштувавши їжу в царстві мертвих, ми вже ніколи не виберемось звідси. Я ледь відтягнув Гровера, який намагався зірвати великий стиглий гранат.

Ми піднялися сходами палацу поміж чорних колон, пройшли крізь чорний мармуровий портик і ввійшли до оселі Аїда. Підлога холу була викладена бронзовими плитами, які, здавалося, мінилися й закипали у світлі смолоскипів. Стелі не було — лише склепіння печери високо над головою. Я здогадався, що тут, унизу, вони ніколи не турбуються через дощ.

По обидва боки від дверей стояли скелети у військовій уніформі. На одних були обладунки, на других — британські червоні мундири, треті виструнчились у камуфляжі з потертими нашивками американського війська. Озброєні вони були, відповідно, списами, мушкетами та гвинтівками М16. Ніхто із скелетів не заступив нам дорогу, але їхні порожні очниці стежили за нами, поки ми йшли холом до великих дверей на протилежному боці.

Два скелети у формі американських морських піхотинців охороняли вхід. Вони посміхалися, дивлячись на нас згори вниз, на грудях у них висіли реактивні протитанкові гранатомети.

— Можу присягнути, — пробурмотів Гровер, — що торгові агенти не наважуються турбувати Аїда.

Мій рюкзак поважчав на тонну. Причому незрозуміло чому. Я хотів навіть перевірити, чи не поклав я випадково в нього кулю для боулінгу, але момент був негодящий.

— Ну що, — спитав я, — постукаємо?

Спекотний вітер промчав коридором, і двері розчинилися. Охоронці відступили вбік.

— Гадаю, це означає entrez-vous, — сказала Аннабет.

Ізсередини зала мала такий самий вигляд, як у моєму сні, лише цього разу на троні сидів Аїд — третій бог, якого мені довелося зустріти, та перший, хто справді вразив мене своїм божественним виглядом.

Заввишки Аїд був щонайменше футів із десять, вбраний у чорний шовковий одяг, що вільно спадав широкими зборками, на голові мав золоту корону. Образ бога доповнювали біла, як в альбіноса, шкіра та чорне, як ніч, волосся до плечей. Аїд не був таким мускулястим, як Арес, але сила в ньому відчувалася. Він сидів, відкинувшись, на троні з людських кісток — гнучкий, вишуканий та небезпечний, як пантера.

Я миттю відчув, що наказувати буде він. Він знав більше за мене. Йому личило бути повелителем. Але я тут-таки наказав собі викинути ці думки з голови.

Аура Аїда діяла на мене так само, як аура Ареса. Володар мертвих нагадував фотографії Адольфа Гітлера, Наполеона або якого-небудь лідера терористів, який спрямовує на ціль бомбардувальники-самогубці. Він мав такий самий пильний погляд, такий самий гіпнотизм, ту саму злу харизму.

— А ти сміливий, якщо вже дістався сюди, сине Посейдона, — мовив він єлейним голосом. — Після тих неприємностей, яких ти мені завдав, це робить тобі честь. А може, це робить з тебе дурня?

Я відчув важкість у всьому тілі, у мене виникло бажання прилягти й подрімати біля ніг Аїда. Згорнутися клубком та заснути назавжди.

Я пересилив це бажання й наблизився. Свою промову я підготував заздалегідь.

— Дядьку та повелителю, у мене до вас два прохання.

Аїд скинув брову. Коли він випростався на троні, у складках його чорного вбрання з’явилися прозорі лики — обличчя, викривлені мукою, — ніби мантія була зіткана з полонених душ із Полів покарання, що намагалися вирватися звідти. В якійсь частині моєї хворої голови промайнула думка про те, чи не таким самим чином пошите все вбрання Аїда? Які жахливі речі мусила скоїти за своє життя людина, щоб бути вплетеною у спідню білизну Аїда…

— Лише два прохання? — перепитав Аїд. — Самовпевнене дитя. Так, ніби ти вже й без того не забрав у мене надто багато. Що ж, кажи. Навіть кумедно, що я досі не вбив тебе.

Я зробив над собою зусилля. Відбувалося саме те, чого я боявся.

Я подивився на менший трон, що стояв порожній поруч із троном Аїда. Він був вирізьблений у формі чорної золоченої квітки. Я б хотів, щоб тут була присутня цариця