Рік Ріордан - Персі Джексон та Викрадач Блискавок

обнесені колючим дротом. Навіть здалеку я бачив людей, яких цькували собаками, смажили на рожні, а деяких голяка проганяли крізь зарості кактусів або змушували слухати оперну музику. А ще далеко на обрії я побачив гору з фігуркою Сізіфа, схожою на мурашку, який з останніх сил котив свою каменюку нагору. Бачив я ще більш страшні тортури — просто не хочеться описувати.

Черга, що тяглась із лівого боку від судейської палати, була більш жвавою. Вона спускалася до маленької, обнесеної муром долини, в якій мешкав невеличкий гурт, і це, мабуть, було найбільш радісне місце в усьому царстві мертвих. За ворітьми, що охоронялись, було видно чудові різноманітні будівлі з усіх епох: римські вілли, середньовічні замки та вікторіанські особняки. Срібні та золоті квіти розквітали на галявинках. Трава мінилася всіма кольорами веселки. До мене долинав сміх та запах смаженої їжі.

Елізіум.

Посеред долини виблискувало на сонці синє озеро з трьома острівками, і все це скидалося на курорт на Багамах. Це були острови Блаженних — для осіб, які тричі відроджувались і тричі досягали Елізіуму. Я негайно вирішив, що, коли помру, то хочу потрапити саме сюди.

— Для цього все й влаштовано, — сказала Аннабет, ніби читаючи мої думки. — Це місце спеціально для героїв.

Також я подумав про те, як мало людей в Елізіумі, та який він крихітний порівняно з Полями асфоделей і навіть із Полями покарань. Отже, добро у своєму житті творило не так багато людей. Це пригнічувало.

Проминувши судейський шатер, ми рушили далі, у Поля асфоделей. Сутеніло. Кольори нашого вбрання було годі розрізнити. Натовп душ, які без упину шепотіли, став потроху рідшати.

Через деякий час ми почули вдалині знайомі хриплі, зловісні звуки. На обрії з’явився палац із блискучого чорного обсидіану, над яким літали три темні істоти, схожі на кажанів. Фурії. У мене виникло відчуття, що вони чекають саме на нас.

— Гадаю, повертатися пізно, — життєрадісно виголосив Гровер.

— Із нами буде все гаразд, — відповів я, намагаючись надати своєму голосу впевненості.

— Може, для початку відвідаємо інші місця, — запропонував Гровер, — наприклад, Елізіум?…

— Пішли, козенятко. — Аннабет схопила його за руку.

Гровер заскімлив. Крильця на його черевиках допомогли йому вирватися, але пролетів він недалеко, упавши навзнак у траву.

— Гровере, — гримнула Аннабет. — Припиняй!

— Але я не…

Він знову заскімлив. Крильця ніби збожеволіли. Вони підняли його над землею й потягли кудись вбік від нас.

— Майя! — загорлав Гровер, але чарівне слово, здається, не подіяло. — Майя! Дев’ять-один-один! Допоможіть!

Розгубившись, я спробував було схопити Гровера за руку, але було вже пізно. Він розганявся, їдучи схилом пагорба, немов на лижах.

Ми кинулися за ним.

— Зніми кросівки, — гукнула Аннабет.

Це було розумне рішення, хоч я підозрював, що це нелегко зробити, коли тебе волочуть уперед на шаленій швидкості. Гровер, щоправда, спробував нахилитися, але до шнурків йому було не дотягнутися.

Ми бігли за ним, намагаючись не загубити, поки сатир кулею летів повз душі, які роздратовано гукали йому вслід.

Я був упевнений, що Гровер, як із гармати, влетить просто в палац Аїда, але черевики, зробивши різкий віраж праворуч, потягли сатира у протилежний бік.

Схил ставав усе крутішим. Гровер стрімко спускався. Нам з Аннбет доводилося мчати щодуху, щоб не відставати. Печера вужчала з обох боків, і я зрозумів, що ми опинилися в якомусь тунелі. Тут не було ані чорної трави, ані дерев, лише каміння під ногами й сталактити, що тьмяно світилися над головою.

— Гровере! — загорлав я, і мій голос відбився луною. — Схопись за що-небудь!

— Що? — долетів до нас зойк у відповідь.

Сатир чіплявся руками за гравій, але поруч не було нічого більш стійкого та надійного, що дозволило б йому зупинитися.

У тунелі ставало все темніше й холодніше. Я почав мерзнути. Запах зла просочувався навіть сюди, вниз. Це змусило мене подумати про те, що раніше навіть у голову б не прийшло — про кров, розбризкану стародавнім кам’яним алтарем, про смердючий подих ката.

Раптом, побачивши, те, що чекало попереду, я завмер, як укопаний.

Тунель ставав ширшим, перетворюючись на величезну темну печеру, посередині якої зяяла розщелина завбільшки з міський квартал.

Гровера несло просто до її краю.

— Давай, Персі! — пронизливо гукнула Аннабет, потягнувши мене за руку.

— Але це…

— Я знаю, — вигукнула вона. — Місце, яке ти бачив уві сні. Але Гровер звалиться у прірву, якщо ми не втримаємо його!

Звісно, вона була права. Страх загубити друга змусив мене рушити вперед.

Сатир пронизливо кричав, чіпляючись за землю нігтями, але крилаті черевики тягли його все ближче до ями, і було дуже сумнівно, щоб ми встигли вчасно.

Врятували його копита.

Крилате взуття завжди було трохи завелике, тож коли Гровер нарешті наштовхнувся на велику скелю, лівий черевик злетів. Він полетів у темряву й зник у прірві. Правий черевик тягнув сатира вперед, але вже не так швидко. Гровер міг загальмувати свій рух, ухопившись за якусь каменюку та використовуючи її як якір.

Сатир був уже за десять футів від ями, коли ми перехопили його та потягли вгору схилом. Другий крилатий черевик злетів із його ноги, злобно покружляв над нами та, перш ніж кинутися в яму слідом за своїм братом-близнюком, на знак протесту ляснув нас по голові.

Ми втрьох безсило впали на обсидіановий гравій. Усе моє тіло було наче свинцем налите. Навіть рюкзак здавався важчим, ніби хтось напхав у нього каміння.

Гровер був увесь подряпаний. Руки його були в крові. Зіниці по-козлиному звузились, як бувало завжди, коли він лякався.

— Не знаю, як… — Він ніяк не міг віддихатися. — Я не…

— Зачекай, — сказав я. — Послухай.

Я почув шепіт десь там, у пітьмі.

Ще за мить Аннабет сказала:

— Персі, це місце…

— Тихо! — Я підвівся.

Звук гучнішав, злобний голос лунав звідкись знизу. Він долинав з ями!

— Щ-що це за шум?

Аннабет тепер також його чула. Я бачив це по її очах.

— Тартар. Це вхід до Тартару.

Я вихопив із піхов Анаклузмос.

Бронзове лезо спалахнуло у темряві, і злобний голос затих, але тільки на мить, щоб потім знову забурмотіти.

Тепер я майже розрізняв слова — давні, дуже давні, давніші за грецькі. Так, ніби це було…

— Чаклунство, — сказав я.

— Нам слід забиратися звідси, — поквапила Аннабет.

Спільними зусиллями ми підвели Гровера й рушили до виходу з тунелю. Швидко пересувати ногами я чомусь не міг. Крім того, рюкзак тягнув мене долу. Коли ми все ж таки кинулися тікати, голос позаду нас залунав гучніше та роздратованіше.

Втекли ми вчасно.

Поривчастий вітер шарпнув нас наостанок, ніби яма