Вольфганг Шрайєр - Гараж пана Якобса

— Зробимо, що буде в наших силах, — спроквола відповів Шерц, але раптом додав жвавіше: — Алло, Руді! Здається, починається!

— Що?

— Щось гупає в ворота парку. Ах, чорт, з комфортом хочуть…

У цю мить до Якобса крізь товсті стіни долинув ледь чутний своєрідний звук: спочатку тріск, потім пронизливий скрегіт. «Десь, певно, біля бензоколонок», — подумав він і глянув на годинника: було десять годин п’ятдесят хвилин.

— Ага, почалося! — задихаючись, крикнув він. — Тримайтеся! Про все сповіщати мене. Твого Шенцліна ми втопимо. Я наказав повідкручувати водопровідні крани.

— Джонні промочить ноги, — зауважив Шерц і поклав трубку.

Така поведінка завжди обурювала Якобса. Кінчати розмову належало йому і нікому більше. Та тепер, коли запахло смаленим, вони всі почали зуби показувати… Нікчемний набрід…

Дзвінок другого телефону перервав його думки. Він узяв трубку. «Не могли ті дурні приладнати до поліцейського телефону навушник, — майнуло у нього в голові, — а то морочся весь час з двома трубками…»

«Алло, шеф, — почув він, — говорять з даху контори. Біля головних воріт якась машина налетіла на наш трос, уже видно, туман порідшав».

12

Першою домчала до гаража велика поліцейська машина. Вона круто розвернулася і з шаленою швидкістю — дуже небезпечною при такому тумані — рвонулась повз бензоколонки до воріт.

Майнула вивіска «В’їзд», і машина без сигналу влетіла на подвір’я. В останню мить шофер помітив товстий трос, натягнутий на висоті вітрового скла, і натис на гальмо. Але було вже пізно.

Машина з усього розгону налетіла на трос. Брязнуло розбите скло. Здавалося, тросом знесе весь верх машини. Але й трос не витримав такого удару — лівий кінець його вирвало з муру. Загальмовані колеса пронизливо завищали, машина просунулася ще метрів десять і повернулась боком. Запахло горілою гумою. Друга машина наскочила на першу і буфером пробила їй борт. Сама вона лишилася майже неушкодженою, але скільки не давав шофер задній хід, звільнити свій буфер він не міг. Проїзд був закритий! Раптовий напад на контору було зірвано.

Система оборони гаража «Зюд-вест» мала один недолік, який пояснювався тим, що тут про неї ніколи всерйоз не задумувались. У Якобса не вистачало людей, щоб забезпечити оборону всієї території, і тому з гаражів, з парку й від бензоколонок довелось відступити заздалегідь. Це відбулося організовано, і лишалося тільки два об’єкти, які чинили впертий опір, — вілла та контора.

В цьому, проте, була не слабість оборони, а скоріше навпаки. Якобс знав своїх людей і розумів, що він може покластися на них тільки тоді, коли вони в гурті. Кожен з них мусить весь час бачити, що його сусід ще не втік.

Недолік полягав у іншому. Захищати віллу було важче, ніж контору. Тому її, зрозуміло, мали захопити в першу чергу. Щоб відступити з вілли, треба було потайною драбиною в каміні спуститися з кімнати для нарад у підвал, а звідти вийти через аварійний вихід. З контори ж доведеться тікати довгим підземним коридором до підвалу під віллою, і це тоді, коли вілла буде вже зайнята поліцією. Отже, шлях відступу пролягав під самісіньким носом у поліції.

Тому для Якобса було дуже важливо, щоб вілли не здали занадто рано, хоч він і знав, що знайти драбину, заховану в каміні кімнати для нарад, нелегко. Другий же хід до підвалу, яким пробирався Александер, годину тому був ліквідований: колодязь з драбиною завалили бензиновими каністрами, люк закидали ящиками. За нього можна було не боятися.

Через якусь годину верстат винесуть, і тоді можна дременути звідси. Руді Якобс витер з лоба піт. Треба тільки усе як слід організувати…

13

Як тільки в лабораторії зашуміла вода і, поблискуючи, потекла з-під напіврозламаних дверей, Александер відразу ж взявся за підрахунки. «Тут чотири підвали, — міркував він, — всього близько вісімдесяти квадратних метрів площі, об’єм їх при висоті два з половиною метри становитиме кубометрів двісті. Щоб затопити все це, треба кілька днів…»

— Рут, у вас удома є ванна?

— Так, а що?

— За який час вода з крана наповнює ванну?

— Точно не можу сказати, здається, за три-чотири хвилини, — відповіла Рут, з острахом поглядаючи на калюжу, що швидко розтікалася по підлозі.

Александер кивнув з удаваною безтурботністю і продовжував свої розрахунки. «Ванна вміщує двісті літрів, або одну п’яту кубометра. На всякий випадок припустимо, що на це йде не три чи чотири хвилини, а дві; в такому разі через звичайний кран за десять хвилин витікає один кубометр води. Я бачив два крани, значить, треба взяти вдвічі більше. Отже, мине принаймні шістнадцять чи сімнадцять годин, поки вода заллє всі чотири підвали. Немає ніяких підстав для паніки, абсолютно ніяких! До того ж, за дверима є стік, і частина води витече». Він коротко пояснив це Рут, що примостилася на ящику.

— Звичайно, це все теоретично, — додав він. — Будемо вимірювати рівень води кожні п’ять хвилин і, можливо, прийдемо до ще більш втішних висновків.

Александер помилявся. Якобс, для якого речі мали якусь вартість тільки тоді, коли вони були його власністю, з самого початку будівництва гаража подбав про заходи, щоб при потребі знищити своє підприємство. Зокрема по подвір’ю гаража і навколо вілли, всупереч постанові поліції «Про поводження з вогненебезпечними рідинами» від 26/ІІ 1930, як згодом визначив Ульман, — були розставлені бочки з бензином, які своїм зовнішнім виглядом нагадували діжки для дощової води.

В стіні лабораторії з тією ж метою був встановлений великий вентиль, підключений до магістральної труби. При достатньому тискові в мережі з нього за хвилину виливалося близько трьох кубометрів води струменем завтовшки в руку. Літт перед тим, як вийти з підземелля, відкрив цей вентиль.

— У вас є годинник? — спитав Александер.

— У мене його забрали.

Стоячи по кісточки у воді, Александер придивлявся до дверей. Крізь проломи тоненькими цівками била вода — ознака того, що за дверима рівень води був уже значно вищий.

— Шкода, — сказав він, — ми могли б вирахувати, коли… — і затнувся.

— Що ви хотіли сказати?

— Треба зробити якесь підвищення!

Вони поставили ящики, що вже плавали по кімнаті, один на один. Це нелегка робота, якщо стояти майже по коліна в крижаній воді. Ледве вони вибралися на збудовану піраміду і вмостилися там — погасло світло.

— Якобс був і лишається скнарою, — спробував пожартувати Александер.

Рут не відповіла. В кімнаті була непроглядна темрява. Удвох на верхньому ящику було тісно. Александер обняв Рут за плечі і відчув, як вона здригається. Під ними, на відстані якогось метра, невидима, клекотіла вода.

14

Доктор Шерц, по-турецькому підібгавши ноги, сидів під столом у бібліотеці. На