Стівен Кінг - Мізері

калюжі з молока та крові. Пол швидко відігнав видіння, наказавши собі не бути ідіотом — корови так не помирають. Але внутрішньому голосу бракувало впевненості. Він не мав жодного поняття, помирають чи ні. Менше з тим, проблема полягала не в корові , правда?

«Усі твої химерні ідеї вказують на одну річ — ти хочеш убити її дистанційно, не хочеш замастити руки в крові. Ти схожий на любителя товстих стейків, який і години не протримається на скотобійні. Чуєш, Полі, давай дещо з’ясуємо: ти мусиш зустрітися з реальністю — або зараз, або ніколи. Жодних химер. Жодних вигадок. Домовилися?»

Домовилися.

Він знову поїхав на кухню та став ритися по шухлядах, поки не знайшов ножі. Він вибрав найбільший кухонний топірець і поїхав до себе, не забувши витерти з обох сторін одвірка риски від втулок. Сліди його походеньок ставали дедалі чіткішими.

«Не має значення. Якщо вона ще раз їх не помітить, то це буде востаннє».

Пол поклав ніж на нічний столик, перетягнув себе до ліжка, а потім запхав зброю під матрац. Коли Енні повернеться, він попросить у неї склянку доброї холодної води, а коли вона нахилиться ближче, він засадить їй ножа в горло.

Нічого вигадливого.

Пол заплющив очі та провалився в сон. Він не почув, що о четвертій ранку на під’їзну доріжку прокрався «черокі» з вимкненим двигуном і фарами. Поки Пол не відчув, як під шкіру заходить голка шприца, поки не побачив перед собою її обличчя, він не мав жодного уявлення, що Енні повернулася.

21

Спочатку він вирішив, що марить про власну книжку, що темрява була уявним мороком печер під величезним кам’яним чолом Бджолиної богині бурка і що за руку його вжалила бджола…

— Поле?

Він щось незв’язно пробурмотів — це щось означало «іди звідси, примарний голосе, зникни».

— Поле.

Це був не примарний голосе, це була Енні.

Він насилу розплющив очі. Так, це була вона, і на мить його огорнула паніка. Але потім відчуття просто спливло, наче рідина крізь забруднений водостік.

«Якого біса?»

Пол геть не розумів, що відбувалося. Енні стояла там, у напівмороку, ніби нікуди не їздила. На ній була одна з шерстяних спідниць та мішкуватий светр. Пол угледів у її руці голку та зрозумів, що то був не укус, а укол. Яка, в біса, різниця, це те саме. Богиня впіймала його. Але що вона…

Знову блискавично спалахнула паніка, але імпульс одразу згас. Пол почувався так, наче дізнався про якесь несподіване відкриття. А ще виник науковий інтерес із приводу того, як тут опинилася Енні та чому саме зараз. Він спробував підняти руки, і вони відірвалися від простирадла… трохи . Здавалося, що до них прив’язано невидимі тягарці. Руки впали на ліжко з глухим тихим стуком.

«Не має значення, що вона мені вколола. Це схоже на останню сторінку в книжці. Що би там не було написано, це КІНЕЦЬ».

Думка не викликала страху. Натомість Пол відчув легку ейфорію.

«Принаймні, вона спробувала позбавити мене болю… спробувала…»

— Ага, ось і ми! — промовила Енні та додала з незграбною грайливістю: — Я тебе бачу , Поле… бачу ці блакитні очі. Я колись казала, які в тебе гарні очі? Але, гадаю, ти дізнався про це від інших жінок — набагато красивіших, ніж я, набагато відвертіших щодо своїх почуттів.

«Повернулася. Прокралася вночі та вбила мене голкою для ін’єкцій чи бджолиним жалом, тому ніж під матрацом не знадобиться. Я тепер лише останній здобуток у чималому списку жертв Енні Вілкс» . А згодом, коли зростаюча ейфорія від уколу розливалася його тілом, Пол мало не кепкував із самого себе, коли подумав: «Виявляється, погана з мене вийшла Шехерезада».

Йому здалося, що за мить він знову засне, цього разу назавжди, але сон не йшов. Пол бачив, як Енні поклала шприц до кишені спідниці та сіла на ліжко… проте не там, де сідала зазвичай. Вона сіла в ногах і на секунду повернулася до Пола своєю міцною, непроникною спиною, потім нахилилася, ніби щось перевіряла. Він почув стук дерева, клацання металу, а згодом пролунав знайомий шерхіт. Пол одразу згадав, де його чув. «Візьми сірники, Поле» .

«Даймонд Блю Тіп». Він не знав, що ще вона мала там, у ногах ліжка, але серед цих речей напевне була коробка сірників «Даймонд Блю Тіп».

Енні повернулася до Пола й знову посміхнулася. Які б зміни не відбулися з Вілкс, апокаліптичний напад депресії минув. Вона кокетливо прибрала за вухо неслухняний локон. Але жест видався недоладним через брудний, тьмяний напівблиск волосся…

«Брудний тьмяний напівблиск ну ти даєш треба запам’ятати не так уже й погано ото я зараз навалений все лайно до цього було прологом крихітко а тепер ти стоїш на межі ой бля оце вона мене зашмаляла це ж смертельно потужне лайно і я несуся на хвилі заввишки з милі їду на припливі…»

— Що ти хочеш почути перше? — спитала Енні. — Хороші новини чи погані?

— Спочатку хороші, - вимовив Пол та розплився в широченній дурнуватій усмішці. — Мабуть, погані новини полягають у тому, що це КІНЕЦЬ, атож? Мабуть, тобі не дуже сподобалася книжка, атож? Шкода, а я старався. У мене навіть непогано виходило. Я тільки починав… ну, розумієш… входити в раж.

Енні докірливо поглянула на нього.

— Мені дуже подобається твоя книжка, Поле. Я тобі це вже казала, а я ніколи не брешу. Вона мені настільки подобається, що я хочу кинути читати розділи до того часу, поки ти її не допишеш. Вибач, тобі доведеться самотужки вписувати всі «енки», але… я не хочу зазирати наперед.

Здоровенна усмішка на обличчі Пола розпливлася ще ширше. Він подумав, що скоро кутики рота зустрінуться на потилиці і верхня половина його бідолашної макітри просто відвалиться геть.