Борис Акунін - Алтин-толобас

Та це вона вже потім співала, у вісімдесяті. А я своїй Ніно ще в шістдесят шостому, без усякої Пугачової, ввесь урожай квітникарського колгоспу «Сорок років Жовтня» купив і вулицю перед будинком трояндами виклав! От як любив… А вона дерла носа, обзивала, принижувала. З чоловіками кокетувала. Зраджувала… — Голос Габунії здригнувся від гірких спогадів. — Не витримав, убив її.

Фандорін похлинувся коньяком.

— Тридцять років минуло, — заспокоїв його Coco. — Я був молодим, гарячим. Іще навіть університет не закінчив. Тоді закони були суворі, шість місяців у в'язниці сидів! — Він гордо підвів палець, але тут же знову поник. — Удруге одружився — знову шалено кохаючи. Вона співачка. Голос — серафими в раю так співають! По всій країні на гастролі їздила. Я за нею — як собача, ось як Жужа ця, волочився! Навколо неї в'ються всякі хлюсти, букети шлють, записочки, а я терплю. Сімнадцять років терпів! Вона у вісімдесят дев'ятому на машині розбилася, царство небесне. Скільки було ганьби…

— Чому ганьби? — нахмурився співпереживаючи Ніколас.

— Так вона в машині Хурцилави їхала. Актор у нас такий був, відомий спритник. Коли автогеном дах зрізали, вийняли їх — він за кермом без штанів сидить, і моя Ліка поряд… А й що було! — махнув рукою Йосиф Гурамович. — Із Тбілісі до Москви переїхав. Думав, досить — більше ніяких дружин, ніякого кохання. А побачив Сабрину — і все, пропав, старий дурень. Нічого для неї не жалію: кутюри там усякі, цяцьки, ігуану з Америки замовив — ящірка така мерзотна, Сабриночка захотіла. І що? На минулому тижні з масажиста її зняв. Позавчора шофера звільнив. Три з половиною місяця після весілля минуло! Сто днів! І, головне, хоча б вибачення попросила — куди там! Тільки дивиться отак своїми очищами. — Coco задер голову й наморщив носа, зображуючи презирливий погляд. — Ні, Миколо Олександровичу, не розумію я про кохання чогось найголовнішого… Третю об одинадцяту і в куток.

Поміркувавши, Фандорін прорік:

— На мою думку, Йосифе Гурамовичу, ви про кохання все чудово розумієте, й щоразу знаходите таку жінку, яка робить вас щасливим.

Від несподіванки рука майстра здригнулася. Куля пішла навскіс — просто в лоб бідолашній Жужі. Той-тер'єр із обурливим вищанням застрибав по зеленому сукну, задзявкотів, але Coco навіть не глянув на свою улюбленицю — знизу вгору, через плече, дивився на Ніколаса.

— Жартуєте, так? — ображено сказав банкір. — Англійська іронія, так?

— Аж ніяк, — почав пояснювати Фандорін. — Просто для вас щастя в коханні — це відчувати себе нелюбим і нещасним, мучитися ревнощами. Адже що таке кохання? — Магістр натхненно змахнув порожньою чаркою. — Кохання — це відчуття, що ти можеш отримати від іншої людини щось для тебе життєво необхідне. Те, чого ніхто інший тобі дати не зможе. Нерідко це відчуття оманливе, та зараз мова про інше. От часто говорять: «Яка нещасна пара! Дружина його, бідолаху, так мучить, так мучить, а він, довготерпець, все одно її боготворить, усе прощає, і живуть же разом стільки років, не розлучаються». А насправді довготерпцеві й потрібна така, що буде його мучити. Попадись вам, Йосифе Гурамовичу, інша жінка, котра на вас молилась би, ви на неї, певно, й дивитися б не захотіли — вигнали утришия… Так що з коханням і сімейним щастям все у вас як слід.

Магістр сам хлюпнув собі коньяку.

— Якою була третя проблема?

— Гладкий дуже, — з деякою розгубленістю нагадав Coco. — Сором сказати — шнурки сам зав'язати не можу. На дієтах усяких сидів, у лікарнях водоростями харчувався — нічого не допомагає. Мучу себе два місяці, скину двадцять кіло, а життя не в радість, тільки про шашлик думаю, про омари, про баранячу ногу під горіховим соусом. Потім плюну — й за місяць знову набираю, ті ж 124 кеге.

— А 125 кілограмів у вас бувало? — суворо запитав Ніколас.

— Ніколи. 124 — і край. Ні вгору, ні вниз.

— Ну так і не треба вам худнути. — Фандорін зараз був налаштований великодушно. — 124 кілограми — ваша оптимальна вага, той обсяг, на який вас запрограмувала природа. Коли б ви й далі гладшали — тоді інша справа. А так їжте, пийте собі на здоров'я. О, до речі! — Він підняв келих. — Як говорять у нас за рубежем ті, хто не знає російської мови: Na zdorovye!

— Подобаєтеся ви мені, Миколо Олександровичу, — схвильовано сказав Coco, випивши «на здоров'я». — Мудра ви людина. Дозвольте вас обняти.

— Зараз, — виставив долоню магістр. — Спершу вірша прочитаю, філософського. Щойно народився.

ДОДАТОК:

Кульгавий лімерик, прочитаний Н. Фандоріним у клубі «Педігрі» вночі 15 червня:

Нема лиходіїв на світі.

Ми всі простодушні, як діти.

Зазвичай сваритись,

Іграшками ділитись,

Тим часом нам ліжечка стелють.

Розділ дванадцятий

Підземна Москва. Щось є! Гостріші, ніж у вовка. В Костянтино-Єленинській башті. Остання воля христолюбивого государя.

— Зрозумійте, — вже вкотре повторював Вальзер, винувато дивлячись на капітана поверх окулярів. — Я змушений був перевірити вас. Так, увесь цей час я знав, де сховано Ліберею, але дістатися туди все одно було неможливо, а я хотів придивитися до вас якнайкраще. За цей місяць я переконався, що ви людина чесна й небалакуча. Я зробив правильний вибір.

— Послухайте, гер Вальзер, я вже сказав, що не серджуся на вас, хоча виходить, я марно обстукав підлогу в усіх двірських підвалах. — Терпіння Корнеліуса кінчалося. — Досить виправдань! Розповідайте швидше, де розташований тайник. Як ви його знайшли? Коли?

Вони жваво рухалися в сутінках надвечірньої вулиці, що вела до скородомських воріт.

— Спершу я розповім вам, як визначив місце. Тут же головне — робота думки, співставлення й правильне тлумачення відомостей. Решта — дрібниці: трохи спритності й напруження м'язів. Основну роботу виконав розум. Я вам говорив про запис від 1564 року в листосховищі Государевих майстерських палат щодо водовозних справ майстра Семена Рижова, пам'ятаєте? Та я втаїв од вас, що в стовпцях про будівництво царевого Опричного двору, споруджуваного в той самий час, теж згадується Рижов, а з ним і якісь неназвані «підземних справ майстри». З історичних хронік відомо, що з царського терема на Опричний двір, куди Іван перебрався 1565 року, вів підземний хід, прокопаний під кремлівською стіною та рікою Неглинкою. Розумієте, до чого я веду?

— Ви хочете сказати, що під