Юрій Павлович Винничук - Місце для дракона

– Ну добре, бачу, що вийшла помилка. Це таки виноходець. Можете стати в шеренгу. Але скажіть ім’я, аби я вписав.

– Лицар Жулин з Підгірців герба Клюска.

Всі присутні гримнули сміхом.

– І де це ви такого герба роздобули? – засміявся й собі радник.

– А це мої дідуньо, як ішли в похід, то возили сушені клюски з собою. Та раз-таки у степу і вдавилися клюскою, царство їм небесне. Ото пресвітлий князь Корнило Медоустий і промовили тоді: «Не від меча загинув, а від клюски. Але що був єси витязем, то дарую тобі посмертно, а дітям твоїм на віки клюску в гербі». Так і в літописі записано. Я не брешу.

– А що зі мною? – заскиглив Кельбас.

– А з вами просто – йдіть на горби, де сидить народ, і разом з ним спостерігайте за подальшими подіями. Бо без джури, як собі хочете, а я не пущу. Нащо мені клопоти? Є ж якісь приписи. От і дотримуйтесь, будь ласка, а то понабираються в тих розпусних Німеччинах дурних звичаїв та й гадають, що сюди їх завезуть. Не вийде, пане Кельбас! Ми тут голодупків терпіти не будемо!

– Це ви до чого?

– А до того, що у вас оно і штани якісь нетутешні.

– Та це трісло щойно! Як на коня сідав!

– Еге, так я й повірив! Щойно трісло! Роззирніться – скільки народу зібралося на геройство подивитися! А ви що їм показуєте?

– Зараз зашию.

– Раніше треба було думати. А, зрештою, не це головна перешкода, а те, що нема джури.

– Та я найму когось.

– Пане Кельбас! Не робіть з тата вар’ята, добре? Вам так само, як і мені, добре відомо, що тільки по двох роках служби джура стає джурою. А до тих пір – це хлопець на побігеньках. А в нас тут не забава, а бій смертельний. І я відповідаю за кожного з вас.

З города долинуло баламкання дзвонів.

– О, прошу! Це вже служба Божа почалася. Панове лицарі, прихиліть коліна свої та помоліться на славу Богородиці Діви Марії і патрона нашого святого Онуфрія.

Кельбас люто свиснув нагайкою і помчав геть. Заки лицарі молилися, радник пірнув у кущі, а з них – в печеру, де зіткнувся ніс у ніс із драконом.

– Моє шанування володарю гір і лісів! Я, з вашого дозволу, таємний радник.

– А-а, це ви! Чув про вас.

– Певно, мало приємного чули. Але що поробиш – така служба. От і зараз маю обов’язок свій виконати.

– Що ж вам ще від мене треба?

– Небагато. Але мушу дещо підказати, бо ж ви молодий та нерозважний і ніколи на герці не були, правда? А це справа дуже серйозна… Отже, виходите з печери рівно о другій. Бій триватиме годину. Як почуєте дзвони – це буде знак, що пора вже й честь знати… Я вас дуже прошу дотримуватися регляменту, бо у нас тут все розраховано до хвилини. Готуються розкішні народні гуляння – кольорові грецькі вогні, паперові змії та ще різні заморські чудасії. Шкода, що ви цього не побачите. Але, з другого боку, бути головною діючою особою нинішнього дня – це честь велика. Мусите відчувати всю відповідальність, яка лягає на ваші плечі… До слова – ваші крила… Вони не декоративні? Ви можете літати?

– Звичайно.

– Ну й даремно. Літати вам суворо забороняється. Ми до цього, скажемо відверто, просто не готові. Мусите якось на землі собі раду давати. А то у нас народ, знаєте, допитливий. Подивиться, подивиться котрийсь та й собі, чого доброго, злетіти захоче. І цього ніяк не можна допустити… То ви вже якось без крил, добре? Не хвилюйте уми, так би мовити… ну, а з полум’ям у нас як? Видихаємо?

– Коли треба, то й видихаємо.

– Умгу… Видихаємо, значить… Ну-ну… Проти природи, ясна річ, не попреш. Але зважте – люди позбиралися не на такій далекій відстані від місця бою, як цього вимагають приписи. То ви вже якось дивіться, щоб не увередити кого своїм полум’ям. А то весь празник нам зіпсуєте… А взагалі, на біса вам ще й вогонь видихати? Як на мене – цілковита зайвина. Без вогню навіть краще. Адже так і лісок підпалити можна, а він у нас сосновий, спалахне, як віхоть.

Радник обійшов довкола змія, зазирнув і там, і сям, навіть постукав камінчиком по лусці, а потім спробував її пальцем сколупнути.

– Гм, надійна штука. Як залізо. Тільки загусто цеї луски у вас. Далебі загусто. От якби трішки розрідити… Не вдасться, га?… Хм… Шкода. Загусто. Перестарався Господь. Чого доброго, за годину хлопці й не справляться. Га? Як ви думаєте?

Дракон заплющив очі й почав пригадувати свого першого вірша. Він знав, що це заспокоїть його. Бо чого нервувати? Служба така в чоловіка – от він і колупає, як не пальцем, то словом… Але вірш не пригадувався, і змій розплющив очі. Чоловічок щось молов, розмахуючи руками:

– …є лицарі і з-за границі, розумієте? Ми в жодному випадку не повинні перед ними острамитися. Але й підтяти вас жоден з них не сміє. Цього ми дозволити не можемо. Герой мусить бути свій. Так би мовити, для історії і для прикладу.

– Чого ви бідкаєтеся? Невже вам невідомо про нашу домовленість з князем?

– Ну-у, нам ще й не таке відомо. Служба, хе-хе: працюємо в поті чола… Але, бачите, справа делікатна. Князь хоче, аби ви піддалися панові Лавріну. Князівна воліє його джуру. А от я – єдина людина в цьому зачуханому князівстві, котра дивиться не поверхово, а вглиб. Цей пан Лаврін мені не дуже до вподоби. Більшу частину життя пробув за межами краю. Хто й зна, які там вітри в голові у нього.

– Мене це не цікавить.

– Ну, певно, після вас хоч потоп! Але хіба це позиція справжнього патріота?

– До чого тут патріотизм?

– Ну, ви ж бачите себе саме патріотом. Хіба ні? Адже пустельникові так і сказалисьте, що йдете на смерть заради Люботина.

– Ви підслуховували наші розмови?

– Це не суттєво… Просто я маю цілком певні дані, що лицар Лаврін бере участь в бою лише з завзяття, а престол його не цікавить. А джура – шмаркач, не більше. Серед лицарів є достойніша особа – це пан Любомир з Золочева герба Когут. Цей герб у нього і на плащі, і на грудях, і на щиті. Запам’ятаєте!

Дракон переступив з лапи на лапу. Радник сахнувся на крок.

– Я розумію, що ви зараз про мене думаєте. Та варто вам усе