Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець

Двоє в дзеркалі зраділи, їхні голоси злилися в тріумфальний гул:
— Нарешті координати! Залишилося тільки забрати Ключ Дракона!

— Я б так не радів, — осадив їх Вортимер, його голос пролунав низько, як шепіт землі, з ноткою молодіжного вайбу. — Спілкуючись із Джейкобом — це ім’я колекціонера, — я зрозумів: його інтерес — не папірець для колекції. Він також шукає Ключ Дракона. Якщо сторінка з координатами весь час була в нього, чому він досі не забрав Ключ? І ще: при зустрічі він розпитував, чи не було зі сторінкою ще якоїсь речі.

— Але ж крім сторінки в нас нічого немає, — здивувався Антуан, його голос тремтів від нерозуміння.

— А як же тубус? — нагадав Енріке, його очі спалахнули здогадкою.

— Так, звісно, — підтвердив Леонід, киваючи. — Можливо, ми щось пропустили, і в тубусі було ще щось, окрім сторінки.

Поки всі губилися в здогадах, Софі крутила тубус у руках, шукаючи бодай якусь зачіпку. Раптом вона дістала брелок у вигляді ліхтарика, посвітила всередину тубуса, і в цей момент Енріке помітив, як на підлозі засвітилися вогники — чотирнадцять яскравих точок, схожих на зірки сузір’я Дракона.
— Можливо, це і є розгадка! — вигукнув він.

— Так, можливо, — підтримав його Леонід. — Я пам’ятаю, ці зірки були намальовані в щоденнику капітана. Але як нам це використати?

— У нас є координати мису, біля якого затонув корабель, — додала Софі, її голос задзвенів упевненістю. — А зі щоденника ми знаємо, що капітан обмотав сундук ланцюгами й утопив у морі. Що, якщо ці зірки — шлях до місця, де він сховав сундук?

— Схоже на правду, — кивнув Вортимер, його очі блиснули повагою. — Ти шариш, мала, недарма ти в нашій команді.

Він розгорнув на столі карту і схилився над нею. Координати 47°35' пн. ш., 3°10' зх. д. вказували на Пуент-дю-Ра. Софі підсвітила тубус над картою — зірки, схожі на сузір’я Дракона, обійшли мис, повторюючи його контур, але одна зірка стояла віддалено, вказуючи точку у відкритому морі.

— Здається, це воно! — радісно вигукнув Вортимер, і його голос загудів, як дзвін перед битвою.

Усі з полегшенням видихнули.
— Нарешті ми на фінішній прямій, — промовила Софі, її усмішка сяяла, як зірка в дзеркалі.

— Але як ми його дістанемо? — спитав Антуан, його брови насупилися.

— Не хвилюйся, це вже моя справа, — відповів Енріке з лукавою посмішкою. — Ти поруч із найкращим плавцем у світі. Море — це моє друге “я”. Як я казав, останнім дістається все. — Він кинув погляд на Вортимера.

— Я завжди в тебе вірив, — спіймав його погляд Вортимер, і його голос став теплим, як вогонь у каміні. — Хоч ти й не з блакитною кров’ю, але маєш гідність справжнього царя.

— Значить, вирішили, — підсумував Леонід, його тон був твердим, як скеля. — Даємо Софі та Антуану два дні, щоб найняти корабель і підготувати спорядження для занурення. Після цього Антуан і Енріке міняються місцями. Забираємо Ключ і ставимо крапку в цій пригоді. Скільки залишилося до перевтілення?

Софі глянула на годинник — у них було ще сорок хвилин. Залишок часу Вортимер розповідав друзям про сучасне мистецтво й про те, як його вразив дядько Софі, Франсуа. Його голос гудів захопленням:
— Франсуа стояв на сцені, як бард із лютнею, але без лютні, — сміявся він, — і розірвав зал жартами про котів і місто. Я такого не бачив у наші часи — там сміх та радість були рідкістю, а тут вони повсюди.

За бесідою вони не помітили, як минув час. Раптовий спалах осліпив усіх, і коли світло згасло, тіло Антуана лежало на підлозі — безвольне, наче лялька. Але Вортимера в дзеркалі не було.

Софі завмерла, її очі розширилися від страху. Леонід і Енріке обмінялися тривожними поглядами.
— Де він? — прошепотіла Софі, її голос тремтів. Але найбільше вона хвилювалася за Антуана.

Коли Антуан прийшов до тями, напруга трохи спала — він ворухнувся, кліпнув, але Вортимер не повернувся. Відсутність його, як і Дайї раніше, залишила друзів із питанням без відповіді. Леонід, намагаючись бути твердим, підвівся:
— Притримуємося плану. Спочатку завершуємо справу з Ключем, а потім розплутуємо загадку Вортимера й Дайї.

Софі кивнула, хоч її очі все ще шукали відображення Вортимера в дзеркалі. Антуан, тримаючись за голову, тихо промовив:
— Він казав, що наш фронт різний, але є спільна ціль — свобода. Тож не зупиняємося.

Леонід стиснув його плече.
— Тоді давай доведемо це. Ключ чекає.