Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець

Вортимер нахилився ближче, його пальці стиснули край столу, ніби шукаючи опору.
— Але ж ви творите, Франсуа, — заперечив він. — Ваше шоу, ваш сміх — це не просто забава. Я начитався про старі епохи, уявляю себе там, де люди вмирали за Бога й короля, бо думали, що ті вимагають подвигів. А ви кажете, що все це — лише гра?

Франсуа похитав головою, його усмішка стала м’якшою.
— “Життя — це не пошук себе. Життя — це створення себе,” — відповів він. — Я не граю, Антуане, я живу. Бог і батьки — вони не просять подвигів. Вони люблять тебе просто за те, що ти є, і нічого не хочуть натомість. “Наші потреби ніколи не будуть задоволені, доки ми не усвідомимо, що все, що у нас є, — це дар.” Я мрію, щоб кожен розбагатів і прославився, зробив усе, про що мріяв, а потім побачив, що це нічого не варте. Нам дається лише маленька іскра божевілля, і якщо ми її втратимо, ми — ніщо.

Софі закотила очі, але її голос був сповнений тепла.
— Дядьку, ти знову в філософи записався! — втрутилася вона, штовхнувши Вортимера. — Бро, не слухай його занадто, а то шукатимеш цю іскру вічність! Але він правий, знаєш. Життя — це не про те, щоб усіх порвати, а про кайф від того, що ти тут.

Вортимер замовк, його погляд ковзнув до дзеркал, де відображення Антуана дивилися на нього — не воїн, а просто студент за столиком. Франсуа продовжив, його голос став тихим, але пронизливим:
— “Життя — це просто серія спроб з’ясувати, що робити, перш ніж ти помреш.” Але ось що я зрозумів, Антуане: найвища цінність — це сам факт, що ти дихаєш, смієшся, сидиш із нами. “Кожен посміхається однією мовою,” і коли ти це відчуваєш, розумієш — тобі не треба нічого доводити. Ні Богу, ні батькам, ні собі.

Вортимер відчув, як у грудях щось розтануло — не тягар слави, а легкість, що розливалася, як світло в сутінках. Він глянув на Софі, що ганяла соломинкою в лимонаді, і на Франсуа, чиї очі ховали мудрість за жартами, і раптом світ навколо завмер. У його голові, де колись гуділи крики битв і дзвін мечів, запала тиша — чиста, як подих перед світанком. “Невже це правда?” — подумав він, і його серце, що билося століттями заради слави, затремтіло від нової думки. У дзеркалах він бачив не Антуана, не воїна, а себе — того, хто дихає, хто сміється, хто просто існує. І в цій миті, серед танцю світла й шепоту міста, до нього дійшло: усі замки, усі корони, усі ріки крові, що він пролив, були лише тінню. Справжнє — ось воно: тепло Софіїного сміху, мудрість Франсуа, запах кави, що пронизував повітря. Життя не вимагало його меча, воно просто було — як зірка, що палає, не питаючи дозволу. І любов — не нагорода, а тихий шепіт у серці: “Ти є, і цього досить.”

Він підняв очі, і його голос, що колись гримів на полях, став м’яким, майже шепотом:
— У книжках про старі часи я читав, що любов — це нагорода за подвиги. Я уявляв себе там, серед битв, і думав, що без слави я — ніщо. Але ви кажете, що вона просто є? Що я — достатній, навіть без меча чи корони?

Франсуа кивнув, його усмішка стала ширшою, ніби він бачив крізь Антуана ту душу, що ховалася всередині.
— Саме так. Ти є — і цього досить. Все інше — декорації до вистави, яку ти називаєш життям.

Вортимер видихнув, і його плечі, що несли невидиму броню століть, розправилися, ніби скинувши плащ. Дзеркала відбивали його обличчя — не воїна, не студента, а людину, чиї очі вперше побачили світло без тіні війни. Він відчув, як у грудях розквітло тепло — не від віскі, не від перемог, а від простої істини: Бог і батьки любили його не за меч, а за подих, що гудів у його грудях. І вперше за століття він не шукав битви, а просто був — тут, серед сміху й зірок, що танцювали в дзеркалах. Не влада, а лише любов давала йому стільки енергії до життя, що хотілося поділитися з іншими.

Софі, помітивши його задумливість, підхопила з грайливим тоном:
— Бро, ну все, ти в команді чілерів! Ніяких корон, тільки стейки й сміх. Дядьку, розкажи, як ти впав зі сцени, бо танцював із тим котом!

Франсуа розсміявся, піднявши склянку.
— То була моя найкраща поразка! — відказав він. — Але знаєш, Антуане, навіть падаючи, я був щасливий. Бо якщо ти відчуваєш біль — ти живий.

Вортимер усміхнувся — щиро, без тіні минулого. Його погляд ковзнув до дзеркал, і в кожному відображенні він бачив не воїна, а себе — живого, достатнього, вільного. Шлях зірок привів його сюди, до цього столу, де сміх і любов шепотіли правду, яку він шукав усе життя.

Софі подивилася на годинник і різко підвелася, її голос влетів у розмову, як вітер, що розганяє тишу:
— Так, бро, нам уже час! Дякую, дядьку, за вечір — ти, як завжди, на висоті, але нам із Антуаном пора йти.

Вони попрощалися з Франсуа, чия усмішка все ще ховала мудрість за жартами, і вийшли в ніч, де місто гуділо, ніби живий організм. Таксі повезло їх до готелю, де вже чекала “команда” — Леонід, Енріке й відображення в дзеркалі, що стали частиною їхньої дивної пригоди.

Як тільки двері номера відчинилися, двоє з дзеркала — Леонід і Енріке — одночасно запитали:
— Сторінка у вас?

— Так, — весело відповіла Софі, махнувши телефоном, ніби трофеєм. Її гарний настрій розрядив напругу, що висіла в кімнаті, і навіть дзеркала, здавалося, видихнули разом з усіма.

Вона дістала телефон і зачитала текст, що світився на екрані — слова з сторінки колекціонера:
— Сьогодні я бачив сузір’я Дракона в небі — чотирнадцять його очей сяяли над нами, ніби вказуючи шлях. Але я знаю: це не лише зірки. Вони — ключ до нашого спасіння чи погибелі. Ми наближаємося до мису, де Атлантика б’є об каміння, мов дракон, що роздирає здобич. Я наказав тримати курс туди, де сорок сім охоронців півночі зійшлися з трьома сестрами заходу, а тридцять п’ять кроків до зірок і десять до глибин вказують місце. Там Ключ має бути захований від світу.

Леонід одразу збагнув:
— Капітан натякає на координати! “Сорок сім охоронців півночі” — це 47° північної широти. “Три сестри заходу” — 3° західної довготи. “Тридцять п’ять кроків до зірок і десять до глибин” — 35 хвилин широти й 10 хвилин довготи. Це 47°35' пн. ш., 3°10' зх. д. — мис у Бретані, Пуент-дю-Ра, де Атлантика б’є об скелі!