Юрій Павлович Винничук - Лютеція

Олена уже гомоніли, мов давні подруги. А хіба в давніх подруг можуть бути секрети? От Юля й запитала в Олени, як ми познайомилися. А що ми були вже злегка загазовані, то мені було байдуже, коли Олена почала, регочучи, розповідати про наші оглядини. Юля не могла стримати сміху.

— То ти, чудик, зібрався женитися, а мені нічого не сказав?

— Якби ж то женитися! — засміялася Олена. — Він же ж не просто хоче женитися, а на єврейці, й щоб виїхати в Америку. Хіба не так?

Я мовчав.

— Ах ти ж... — скреготнула зубчиками Юля. — Можна сказати — змію на грудях пригріла. Давай ще одну пляшку. От же ж кадр! А може б, і я за тебе вийшла?

— Та ти б не вийшла. Навіщо я тобі? Безробітний писака.

— Та ти ж незле заробляєш.

— Ну й що? Батьки б твої ніколи на мене не погодилися.

— А що — її погодилися б? — кивнула вона на Олену.

— А вони й не погодилися. Тема закрита.

— A-а, я ж не доказала, — озвалася Олена й почала розповідати фінальну частину. Юля реготала тепер на весь голос.

— Дівчата, ведіть себе пристойно, — попросив я, замовляючи третю пляшку. — Ми ж інтелігентні люди, як казав мій друг-доцент сантехнікові, чим його ввів у непоправний ступор.

Але вони вже пліткували, наче давні знайомі, язики їхні не зупинялися, я не встигав стежити за репліками.

— То ти хочеш виїхати? — запитала Юля.

— Не знаю. Чесно, не знаю. З одного боку, хочеться, бо тут жодних перспектив, а з другого — навіщо мені цей баян?

— От і я так думаю, — сказала Олена. — Навіщо мені виїжджати? Та й батьки мої нікуди не збираються.

— Поки що, — багатозначно зауважила Юля.

— Ну, можливо, щось зміниться, — стенула плечима Олена. — Але я одружуся з кохання, а не просто так.

— А шо — за бабло не хиляє? — запитала Юля.

— Ні. У мене з цим проблем нема.

— А в кого є? — наїжилася Юля.

— Не знаю. Мабуть, у того, хто цим переймається.

— Ти на мене натякаєш?

Я побачив, що назріває гроза, пригорнув їх і поцілував у щічки.

— Бабасики, попустіться. Ми відпочиваємо. Ви обоє центрові тьолки. Мені просто повезло, що я опинився у вашому вишуканому товаристві.

— Обана! — прошепотіла Юля. — Приперлася моя радість!

До кнайпи саме увіходив її кавалер з друзями. Побачивши Юлю, кинувся до неї, а та почала вдавати неймовірне зворушення й вихлюпувати бурю почуттів, а за хвилю приєдналася до нової компанії. Ми зосталися з Оленою.

— Умгу, — сказала вона, — цікава особа. Що ти в ній знайшов?

Я нікому не розповідав про свою роботу для генерала, то й тут не став.

— Я в ній знайшов гарну компаньйонку для бухання. От і все.

— І для трахання?

— Ну, ми ж інтелігентні люди.

— Авжеж. Я, знаєш, завдяки тобі пізнала життя з іншого боку.

— Невже?

— Просто після твого візиту до моїх батьків я замислилася над тим, що веду ненормальний спосіб життя. Весь час за книжками. Не конче за наукою. Але все одно — весь час у хаті. А після того я почала частіше бувати на людях. Перед тим, коли мене кликали кудись на танці чи в ресторан, я відмовлялася. А потім якось зосередилася на собі, задумалася й дійшла висновку, що згадую я зі свого життя не ті неймовірно щасливі хвилини, коли валялася на канапі й читала мудрі книжки, а коли десь поїхала на природу, зустрілася з друзями, хоч це й було доволі рідко. Зате тепер я собі в розвагах не відмовляю. Ну, так, я скотилася з п’ятірок на четвірки, але в кінці семестру тато все полагодить. То чому б не розслабитися?

Я погодився. Те саме я відчув в армії: коли згадував своє цивільне життя, то не те за книжками та писаниною, а те, яке було бурхливим, сповненим пригод і скандалів.

— Скажи мені, — запитала вона, — чим тебе зацікавила та Люція?

— Та то не мене. У мене є товариш у Києві, просив її відшукати. Колись вони зустрічалися.

— Ну, я ж бачу, що ти брешеш.

Оце воно! Згадав я слова стрийка Зеня про єврейську жінку. Оце вона й читає мене, як дешевий комікс.

— Ну, добре, — погодився я, — це виглядатиме кумедно, дурнувато, і взагалі...

— Та кажи вже.

— Вона мені наснилася. Отака, як я описав. І назвалася Лютеція. Тобто уві сні вона Лютеція, а насправді, можливо, Люція. Але це ще не все. Мені трапилися записки Івана Вагилевича... це поет і вчений початку XIX сторіччя. Він описував свої сни. І в тих снах, дуже детальних, теж в Лютеція, і така сама, як і в моїх снах.

— І все?

— А що може бути ще?

— А що ви з нею робили в сні? Тобто ти й Вагилевич?

— Та нічого особливого. Спілкувалися. Часом цілувалися. Просто... ну, трималися за руки...

— Капець. І ти повірив, що вона існує насправді?

— Ну, вона мені про це сама сказала.

— У сні?

— Таж у сні. Правда, зауважила, що нам буде важко перетнутися в реалі. Бо ми там інакші.

— Ти чіканутий, — зітхнула вона. — О-о, я відразу подумала, що ти чікі-рікі.

— Те саме мені й пташка сказала: «Чікккірікккк!»

— Дуже розумна пташка. Я її знаю?

— Ні, це справжня пташка... тобто не людина.

Вона подивилася на мене примруженими очима.

— Пташка... так-так... з деким і білочки розмовляють.

— Мене стрийко попереджав.

— Про що?

— Що ви, єврейки, проникливі, як цариця Савська.

Вона розсміялася.

— Цариця Савська мала волохаті ноги.

— Добре, — сказав я, — ти мені покажеш її?

— Ногу? Ти ж її бачив. І навіть гладив.

— І це було прекрасно. Але я про Люцію.

— Запросто. Але тобі й так там нічого не світить.

— Я ні на що й не претендую. Хочу її лише побачити.

— Добре. Мені пора.

Ми домовилися, що я чекатиму її біля медичного після занять. Коли вона підвелася, я запитав дуже невпевнено:

— Може, до мене?

Вона похитала головою.

— Краще не починати.

Я простежив за