Сумка Шері - Хтось знайомий, Сумка Шері

мені. Я вирішую звертатися лише до неї. Вона начебто добра, а я такий наляканий, але маю продовжувати. Решту розповіді дивлюся їй в очі й більше ні на кого.　

— Я розповів мамі, що зробив. Попросив допомогти. — Я знову починаю схлипувати. — Вона під’їхала до хати на батьковій машині. Коли вона дісталася туди й побачила мене, я гадав, що вона обніме мене, пообіцяє, що все буде добре, і зателефонує 911. Але вона цього не зробила.　

Я вже так сильно плачу, що мушу зупинитися на хвилину. Незабаром продовжую:　

— Вона не стала обіймати мене, але сказала: «Я люблю тебе, Адаме, хай там що. Я допоможу тобі, але ти маєш робити так, як я кажу». На ній були рукавички, і мені вона теж подала рукавички. Дала великий чорний сміттєвий пакет і сказала натягнути на себе через голову, щоб жодні часточки не потрапили мені на тіло, а потім наказала взяти Аманду й покласти до багажника її машини. Принесла мені змінний одяг і багато пластикових пакетів. Коли я переніс Аманду до машини, мати сказала піти до озера, скинути з себе весь одяг, покласти до пакета і скупатися в озері. Вода була крижана.　

Я вже говорю монотонним голосом:　

— Я одягнув речі, які вона дала. Мати віддраїла весь будинок, доки той не став таким, як раніше. Доки вона прибирала, я вийшов на веслах на озеро. Було дуже темно. Посеред озера я викинув молоток, набив пакет з моїм одягом важким камінням, міцно зав’язав його й викинув в іншій частині озера, як вона казала. Коли все було прибрано, мама сіла до машини Аманди й повела її, а я їхав слідом на її машині. На повороті вона зупинилася. На той час було дуже пізно, по опівночі. Я залишив її машину трохи подалі, а тоді підійшов до мами. Вона опустила всі вікна, і ми вдвох зіштовхнули машину у воду. Вона одразу потонула. Мама сказала мені, що ніхто ніколи її не знайде. Що, доки я не зірвуся й не бовкну зайвого, ніхто ні про що не дізнається. А потім ми поїхали назад до хати, щоб усе перевірити й забрати татову автівку. Відтак поїхали додому. Я вів її машину, а вона їхала слідом за мною на татовій. Коли ми повернулися додому, тато вже ліг спати. Бо мама сказала йому, що йде до своєї подруги Діани, а я на вечірці. Він начебто не засумнівався в цьому, але насправді я не знаю. Не знаю, чи помітив він, що тієї ночі обох машин не було. Знаю лише, що наступного дня він, мабуть, повернувся до тієї хати, як і планував. Я весь день просидів у себе в кімнаті, хворий і наляканий. Він приїхав додому й поводився так, ніби все гаразд, але я бачив, що він напружений. Ми всі поводилися так, ніби все гаразд. Але я вбив її, і моя мама знала, і, думаю… думаю, тато міг здогадатися.　

Я дивлюся на Мун і кажу:　

— Мама її не вбивала. Лише допомогла прибрати за мною безлад. Це була моя провина. І тієї — Аманди. Мої батьки були цілком щасливі, доки не з’явилась вона.　

— Твоя мати — співучасниця вбивства, — говорить детектив Вебб.　

— Ні, — заперечую я. — Вона ніяк до цього не причетна.　

Геть виснажений, я обм’якаю на стільці. Дивлюся на Мун. Надто боюся поглянути на Вебба або на адвокатесу.　

— Що зі мною буде? — питаю я.　

Мун насуплено дивиться на мене, але в її насупленості — сувора доброта, а в очах сум.　

— Я не знаю, — вона поглядає на мою адвокатесу. — Але тобі лише шістнадцять. Усе владнається.　

Вебб відкидається на стільці й мовчки дивиться, як Мун утішає Адама, і на адвокатесу поряд із ним.　

— Ти знаєш Карміну Торрес? — питає він.　

Обличчя Адама розпухло й пішло плямами. Здається, це запитання його дивує. Вебб упевнений: хлопець гадки не мав, що його мати її вбила.　

Він шмигає носом.　

— Так, я знаю, хто це.　

— Звідки ти її знаєш? — цікавиться Мун.　

— Вона приходила до нас, говорила про проникнення до будинків. І я бачив її поблизу.　

— Вона мертва, — прямо каже Вебб.　

Здається, Адам спантеличений.　

— Я бачив поліцію у неї в домі…　

— Її вбили.　

Адам поглядає на свою адвокатесу, явно розгублений.　

Вебб мусить розповісти йому.　

— Твоя мати вбила її. Щоб захистити тебе.　

Ґленда підіймає очі, коли відчиняються двері й до кімнати знову входять Вебб і Мун. Вона, мабуть, годинами тут стирчить. їй викликали адвоката, який тепер сидить біля неї.　

Детективи влаштовуються напроти, і з того, як вони поводяться, Ґленда розуміє, що щось змінилося. Вона збирається з силами перед тим, що буде далі. Вебб не поспішає розповідати їй.　

— Адам зізнався.　

Вона намагається зберігати спокій на випадок, якщо це спроба обдурити її, але він розповідає детально, у подробицях, які міг розкрити лише Адам. Ґленда починає мовчки плакати. Сльози котяться по її щоках, а вона дивиться у стіл перед собою. Нарешті, приїхавши тієї ночі до хатини Шарпів, вона зрозуміла причину пияцтва Адама — він почав пити, бо дізнався про свого батька й Аманду.　

— Він неповнолітній, — каже Вебб. — Убивство Аманди було імпульсивним, незумисним. На той час, коли йому виповниться вісімнадцять, він уже вийде на волю.　

Вона дивиться на нього, відчуваючи боязку надію.　

— Але ви пробудете у в’язниці набагато довше.　

Її тіло обм’якає. Тепер Ґленда не знає, як протистояти цьому, як витримати й не зламатися. Як вона взагалі могла вважати, що Адам із цим упорається? Авжеж, він зізнався. Вона згадує жахливий тягар таємниці, приховування скоєного від чоловіка й своє повільне усвідомлення, що він міг уже здогадатися. Свій страх, що Адам нап’ється й розповість кому-небудь, що вони зробили. Своє осяяння, що вона скоїла жахливу помилку.　

Ґленда в розпачі дивиться на детектива.　

— Я лише хотіла захистити свого сина.　

— Було б краще для всіх, — каже Вебб, — якби ви просто зателефонували 911.　

Епілог

Олівія дивиться порожніми очима у вікно. Жахіття не скінчилося, воно просто змінило форму. З Пола остаточно зняли підозру. Адам зізнався. Це просто не вкладається у неї в голові — увесь цей час Адам був тим, хто вбив Аманду, а Ґленда допомагала йому замести сліди. А Олівія гадки не мала.　

Від думки про те, що сталось у їхній хатинці, її пересмикує від огиди. Ноги її більше там не буде. Доведеться продати будиночок. Ще один клаптик колишнього життя — зник.