Сумка Шері - Хтось знайомий, Сумка Шері

Вебб зачитує їй права.　

— Мені не потрібен адвокат, — налякано каже Ґленда.　

— Ви впевнені? — питає Вебб.　

— Я нічого не знала про ті ключі.　

— Дуже добре, — рівно говорить Вебб. А тоді додає: — Убили Карміну Торрес.　

Вона відчуває, як кров відливає від голови. Боїться, що зараз зомліє. Хапається за край столу.　

Вебб нахиляється ближче.　

— Ми гадаємо, що це ви її вбили.　

Ґленда блідне. Хитає головою.　

— Я її не вбивала.　

— Вас бачили, — прямо каже Вебб. — Карміна Торрес з’ясувала, що ви зробили — вбили Аманду Пірс.　

Довгу мить він дивиться на неї, просто їй в очі. Нарешті Ґленда відводить погляд.　

Відчуває, що розпадається на шматки. Виходу немає. Ще одна помилка, за яку вона дорого заплатить. Не треба було вбивати Карміну, це пронирливе стерво. Мабуть, вона була не при тямі, засліплена страхом. Діяла на інстинктах. Не продумала все заздалегідь.　

Нарешті Ґленда підіймає голову, дивиться на детективів і насилу вимовляє:　

— Так, я її вбила. Боялася, що вона про все довідалась. — Вона відводить очі й зізнається: — Я вбила Аманду Пірс. Вона крутила роман з моїм чоловіком.　

Вебб і Мун виходять з кімнати для допитів і тихо радяться в коридорі.　

— Що скажеш? — цікавиться Вебб.　

— Ти не віриш їй? — питає Мун.　

— Я вірю, що вона вбила Карміну Торрес. Але, гадаю, збрехала, коли сказала, що вбила й Аманду Пірс. У цей момент у неї очі забігали. Змінилася мова тіла. Вона когось захищає.　

— Свого чоловіка?　

— Не думаю, що вона зізналася б у вбивстві, щоб захистити чоловіка, а ти?　

Розділ тридцять дев’ятий

Мене так сильно тіпає, що це видно всім. Відчуваю нудоту, та не лише від випитого.　

Детективи ведуть мене до кімнати з камерою, націленою на мене з кутка стелі. Я знаю, що батьки обоє десь тут, в інших кімнатах, схожих на цю. Жінка-детектив приносить бляшанку мінералки. Вони представляються як детектив Вебб і детектив Мун. Інша присутня жінка — адвокат.　

Детектив Вебб пояснює процедуру, але я майже нічого не можу второпати. Він вмикає диктофон. Каже:　

— Адаме, твоя мати зізналася в тому, що вбила Аманду Пірс.　

Я дивлюся на нього, не в змозі говорити, хитаю головою. Борюся з позивом до блювоти, ковтаю жовч. Мати наказала нізащо не зізнаватися в тому, що я скоїв. Та не говорила, що візьме все на себе. Хотів би я, щоб зараз вона була тут, зі мною, і порадила, що робити. Облизую пересохлі губи.　

— Вона розповіла нам, що поїхала до хатини й забила Аманду на смерть молотком, а тіло скинула в озеро.　

Я починаю плакати. Незабаром усе ж вимовляю:　

— Ні. Це я вбив Аманду Пірс.　

Таке полегшення сказати це вголос. Воно, наче монстр, засіло в мене в голові й криком кричало, намагаючись звільнитися. Знаю, мати боялася, що я нап’юся й просто вибовкаю все де-небудь. Я теж цього боявся. Що ж, більше їй немає про що непокоїтись.　

Детективи знову дивляться на мене й чекають. Я мушу розповісти їм усе.　

— Мій тато спав з Амандою Пірс.　

— Звідки ти взнав? — питає Вебб.　

— Він тримає всі свої логіни й паролі в блокноті, глибоко в столі. Я заліз у комп’ютер і знайшов його приватну електронну пошту. Він приховав її. Він завжди видаляє історію браузера, тому його пошта не світиться. Я бачив ті листи. Знав, що він з кимось зустрічається, але не знав з ким, бо вони використовували вигадані імена в імейлах. Вона була вагітна. Я гадав, тато покине маму й заведе собі іншу сім’ю, з нею. Мама нічого про це не знала.　

Я глитаю й зупиняюся. Питаю себе, наскільки інакше могло все скластися, якби я розповів матері те, що знав, замість того, щоб їхати до тієї хати.　

— Що сталось, Адаме? — м’яко питає жінка-детектив, Мун.　

Я продовжую белькотіти свою історію.　

— Я знав, що він мав зустрітися з нею того вечора в літній хатинці Шарпів. Підслухав, як він говорив з нею телефоном. Хотів подивитися, хто вона, ось і все. Я не збирався її вбивати.　

Це правда, і я дивлюся на всіх трьох — чи вірять вони мені, та не можу знати, що в них на думці.　

— Я взяв мамине авто. Я ще не маю водійських прав, але навчався їздити на її машині й не раз бував у тій хаті з батьками, тож дорогу знаю. Тато казав нам, що ввечері повернеться близько дев’ятої. Я хотів приїхати туди, коли тато піде, дізнатися, хто вона, і сказати їй, щоб ішла до біса. Сказати, що розповім про неї матері.　

На мить замовкаю, набираючись сміливості для наступної частини.　

— О котрій це було, Адаме? — цікавиться Вебб.　

— За чверть на дев’яту, здається. Може, о дев’ятій. Я не зовсім упевнений. — Я глибоко вдихаю. — Я залишив машину на дорозі, пішов до хати й зазирнув у переднє вікно. Я впізнав її. Я знав, хто вона така. Бачив її в нашому районі. Тоді я думав піти. Краще б пішов. Але — замість того відчинив двері. Вона стояла в глибині кухні й дивилася крізь вікна на озеро. Крутнулася… — На мить заплющую очі, пригадуючи. Мене знову тіпає. Мої очі різко розплющуються. — Вона всміхалася, мабуть, очікуючи мого батька. Але побачила, що це я. Не думаю, що вона взагалі знала, хто я. На кухонній поверхні лежав молоток. Я помітив його й узяв, навіть не думаючи. Я був такий розлючений — на неї, на батька. Мене просто накрило. Цим… гнівом. Я просто… кинувся на неї й ударив по голові молотком.　

Я замовкаю, і всі вони дивляться на мене, наче не можуть очей відвести. Відчуваю, як сльози збігають по обличчю, та мені байдуже, і я продовжую говорити крізь схлипи.　

— Я просто бив і бив її та навіть не переймався, що вбиваю її…　

— Скільки разів ти її вдарив? — за мить питає детектив Вебб.　

— Не пам’ятаю. — Витираю шмарклі рукавом. — Я просто гамселив її, доки вона не вмерла.　

Знову замовкаю. Не маю сил розповісти їм решту. Я хочу додому й спати.　

Але знаю, що не зможу піти додому. Здається, мовчання затягується надовго.　

— Що ти зробив потім, Адаме? — запитує детектив Мун.　

Я з жахом поглядаю на неї.　

— Якийсь час я сидів там на підлозі. Коли шок минув, я не міг повірити в те, що зробив. Я був весь у крові. Не знав, що робити. — Я глитаю. — Тож зателефонував матері.　

Детектив Мун співчутливо всміхається