Левасер Де Боплан - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89

усемогутній, ляснув Зевса по плечу, і той сторчма покотився по траві, із страшного враз став смішним. Що може бути ганебніше для бога? Він цього ніколи не пробачив моєму братові і покарав його лютою карою Але це було згодом, через багато століть, а тоді… хто міг подумати про це тоді? Навіть я — Прометей-провидедь.

А тоді всі довго сміялися — титани любили сміятись.

Чого там не наговорять діти в запалі — не звертати ж увагу на дитячі пустощі.

…Це були не пустощі. Минуло трохи часу, й Зевс із своїми прибічниками зажадали нового зібрання. Спокійні й рішучі з’явилися вони на Галявину ради.

— Правда титанів заважає нам перебудувати Землю, — сказали вони. — Нехай так. Ми залишаємо її вам. Для себе й своїх дітей ми пристосуємо іншу планету, п’яту від Сонця, — Фаетон. Допоможіть нам збудувати кораблі, які домчать нас туди.

Прометей замовк, похиливши голову. Мовчав довго, і я теж не озивався. Щось незрозуміле коїлося зі мною. Слабшали зір і слух, лінивими стали думки. Я засинав, ні, не засинав, неначе провалювався кудись, звідки не було вороття. Титан стрепенувся:

— Що з тобою, малюк?

Малюк… Нічого собі малюк. Правда, в порівнянні з ним… Свідомість гасне, наче ґнотик свічки, яка догоряє…

— Та що з тобою?

— Не знаю. А втім, мабуть, тіло моє там вичерпало свої ресурси. Вмирає тіло, гасне свідомість. І я вмираю за багато тисяч років до свого Еіародження. Смішно, правда ж? Шкода, не дізнаюся, що буде далі.

— Дізнаєшся. Я поділюся з тобою своїм життям, ти не вмреш.

— Надто щедрий дарунок. Не візьму. Не можу взяти. Тобі самому знадобиться твоє життя, Прометею.

Він труснув головою:

— Ет, якщо прорвало греблю і вода ринула в річку, дурень буде шкодувати про зайву чашу! А тобі цієї чаїні стачить надовго. — Помовчавши, тихо додав: — Та й це не подарунок. Мені потрібен ти. Люди приходять, розповідають новини, питають поради. Але з ними я не можу говорити, як з тобою. Не йди, малюк. Ти мені потрібен.

Чи так це було насправді? Не знаю. Я повірив. Мені ж хотілося жити. Не беруся судити, як це йому вдалося, — просто життя спалахнуло в мені яскраво, на мить я відчув навіть своє тіло — сильне, здорове, воно спокійно спочивало десь там, через багато тисячоліть, і я знав, що будь-якої хвилини можу вернутися туди. Я знав Звідкись, Що час тут і там плине по-різному: там — хвилини, тут — роки. Одноманітні роки, проте в них вмістилося багато чого. Спробую переказати бодай Прометейову оповідь, як я її запам’ятав.

— Ми допомогли Зевсові та його друзям збудувати космічні кораблі, і вони пішли в небо.

Чому вони обрали саме Фаетон, а не, скажімо, Марс? На Фаетоні існувало життя, багате життя, хоча й без розумних форм. Марс? Там цивілізація вмерла мільйони років тому, настав Час Піску… Що це означає?

Цивілізація вичерпала всі ресурси планети. Нічого не лишилося на Марсі, крім блискучого снігу, замерзлого вуглецю на полюсах і безконечного шелесту сіро-оранжевого піску. А богам мертвий світ не потрібен. Їм потрібне було життя, яке б вони могли перебудувати по-своєму. Це перша причина.

— Але ж, Прометею, Фаетон, п’ята планета, був, як я розумію, далеко від Сонця, на місці нинішнього поясу астероїдів. Звідки взялося там життя, та ще й багате, як ти кажеш?

— Життя на Фаетоні залежало не тільки й не стільки від Сонця, як від внутрішнього жару планета, випромінювання її ядра. Вони вважали, що їм легко буде активізувати й без того активну планету. Отже, це друга причина.

— І вдалося активізувати?

— Вдалося. За якусь тисячу років вони підвищили рівень радіації до оптимального. Другу тисячу — намагалися зупинити її подальше наростання. А потім Фаетон почав розвалюватися на шматки. Боги ледве встигли врятуватись на своїх кораблях. У них не було іншого вибору, крім шляху на Землю, і вони повернулися під супровід вогню, громів і завивання космічних смерчів…

За той час, який вони провели там, на небі, Зевс, проявивши непересічний розум, волю, енергію, став для них не вождем — володарем абсолютним, необмеженим, незаперечним. Боги говорили з нами спокійно і рішуче:

— Ми маємо намір здійснити на Землі те, що не вдалося там, на Фаетоні. Врахуємо всі помилки, тепер мусить бути успіх. Від вас вимагаємо лише одне — не заважати. Інакше — війна.

— Що таке “війна”?

Це було якесь нове, незнайоме нам поняття.

— Війна означає, що ми, боги, все одно доб’ємося поставленої мети. Незважаючи ні на що. Навіть… переступивши через вас.

Ну що ж, їм довелося таки потрудитись, щоб переступити через пас. Ніколи б вони не здолали титанів, але, розпочавши війну, вони придумали й зброю. Викували її ще там, на Фаетоні. Перуни, що метали блискавку… Авжеж. Та все одно, нас здолати вони не могли. В руках титана уламок скелі чи вирване дерево — теж зброя! Міцнішими за алмаз були наші серця, сповнені правди.

Багато століть тривала війна Атлантиди. Ми тіснили їх. І тоді… Блискавки, що наскрізь пропалюють тіло — страшна річ. Але була й страшніша зброя — підлість.

Невидиме, нечутне проміння, яке руйнує спадковий апарат клітин організму. Та сама біологічна пластичність, але стихійна, виведена з-під контролю розуму. Титани стали перетворюватися на потвор. Гідра, Єхидна, Ладон, Медуза, відомі тобі з міфів, — титани, котрі зазнали на собі дію цієї зброї. Ось, зараз, у твоїй уяві з’являються образи цих бідолашних…

Скам’яніле від горя прекрасне жіноче обличчя. Замість волосся його облямовували живі змії, але страшним було навіть не це. Страшними були її очі, в них пломеніли відчай, горе, гнів і щось таке, чого не варто бачити людині. Я не міг витримати того моторошного погляду і квапливо опустив голову.

— У потворних тілах формувалася потворна психіка, — вів далі Прометей, — та одне лишалося незмінним — ненависть до богів. І ті не могли нас здолати. Тоді вони, піднявшись у небо, кинули на Атлантиду бронзові кулі, що вибухали ліловим вогнем неймовірної руйнівної сили. Це вже була війна з усією планетою. Кипіли річки, випарувались озера, руйнувалися гори, текло розплавлене каміння. Почала тріскатись і ламатися сама земля, і, нарешті, в гуркоті й полум’ї Атлантида занурилася в океан. Гігантські хвилі ринули на всі материки й пройшли їх з кінця в кінець, несучи міріади жертв. Почав танути арктичний крижаний щит. Тонули острови, здималися гори. Земля змінювала своє обличчя. З жовтогарячого, мов разпечений мідний лист, палаючого неба вогненним дощем сипались уламки Фаетона…

— Фаетона? Але