Філіп Рот - Американська пастораль

бачив, як їй важко залишатися в цьому домі, і що йому не зоставалось нічого іншого, крім як змиритися з її вибором.

— Зайве майно — зайвий клопіт, — казала вона. — А зараз тут ні техніки, ні худоби — уявляєш, як усе заросте! Двічі-тричі на рік доведеться косити, щоб все виглядало по-людськи. Десь скосити, а десь викорчувати, бо заросте — і будуть хащі. Косарів доведеться наймати, а це дорого, та й не дуже розумно з року в рік заривати в землю гроші. І за коморами дивися, щоб стояли і не западалися. Коли маєш справу із землею, у тебе тих обов’язків хоч відбавляй! І не зречешся всього. Тож найкраще і єдине, що можна зробити, — казала Дон, — це поїхати звідси.

Гаразд, домовилися, переїдемо. Але ж навіщо казати Оркатту, що ти ненавиділа цей будинок від найпершого дня? Що ти жила в ньому тільки тому, що чоловік притяг тебе сюди, а ти була ще надто молода, зелена і навіть гадки не мала, що означає доглядати величезний, старомодний, потемнілий і не дуже привітний будинок, де вічно щось протікає, гниє чи потребує ремонту? Дон пояснила Шведу, що й худобою вона зайнялася тільки для того, щоб не сидіти в цих жахливих стінах.

Ну добре, а якщо це правда? І ти про неї дізнаєшся тільки зараз, так би мовити, перед фінальним свистком! Подумати тільки: всі ті роки вона лиш удавала вірність цьому дому! А ти й вуха розвісив, ти повірив їй, як наївний хлопчик, повірив, що вона щаслива тут, із тобою, але на що спиралася твоя віра? То була дурість, а не віра, бо з року в рік у ній аж клекотіла люта ненависть до вашого дому! А ти так тішився, що тягнеш сюди все, що зміг добути! Тягнеш і думаєш: як було б добре, якби я міг добувати стільки, щоб вистачало і на мене, і на неї, і на дочку, і ще залишалося на когось іншого! От якби їм завести в цьому великому домі ще інших дітей, аби Меррі росла в оточенні братів, сестер; вона любила б їх, а ті відповідали б їй такою самою любов’ю, і не було б тоді в їхній сім’ї того жахіття. Але ж Дон хотіла від життя зовсім іншого, вона не збиралася бути покірною матусею півдюжини дітей і заразом покоївкою у двохсотрічному будинку; їй захотілося розводити м’ясну худобу. Оскільки де б вони не були, її величали не інакше як «колишня Міс Нью-Джерсі» (і тільки так!), вона жила з переконанням, що можна бути тричі бакалавром, але люди однаково сприйматимуть тебе як красуню в купальнику, як бездушну порцелянову ляльку, вся суспільна корисність якої — тішити очі своїм привабливим фасадом. І байдуже, що вже не раз, коли починалася мова про її регалії, Дон казала їм, що на конкурс округу вона пішла тільки тому, що в батька був інфаркт, родині бракувало грошей, а брат Денні закінчував школу святої Марії, тож вона сподівалася, що коли переможе (а шанс на перемогу, на її переконання, в неї був, і не тому, що їй вдалося стати Королевою весни в Упсалі, а завдяки диплому вчителя музики по класу фортепіано), то, крім титулу, ще здобуде стипендію, яку можна буде віддати на освіту Денні, знявши з батьків бодай частину навантаження…

А втім, що б вона не казала, скільки разів не згадувала б у розмовах фортепіано — її однаково ніхто не слухав. Люди не вірили, що Дон ніколи не хотіла бути найкращою. Хіба на світі мало інших способів отримати стипендію, думали вони, крім як дефілювати по Атлантік-Сіті в купальнику, ще й на високих підборах? Дон казала, що мала вагомі причини змагатися за титул «Міс Нью-Джерсі», та хіба її слухали? Люди тільки всміхалися. Які ще вагомі причини? Їм не треба вагомих причин. Лице — єдине, що в ній бачили. Вони відходили від неї зі словами: «О, та що в ній є, крім личка!», і вдавали, що нітрохи їй не заздрять, що їх геть не бентежать її зовнішні дані.

— Дякувати Богу, — неголосно казала вона Шведу, — що я не стала «Міс глядацьких симпатій». Якщо, на їхню думку, вже й «Міс Нью-Джерсі» має бути дурна, як чіп, то навіть страшно уявити, що б вони подумали, якби я виграла той дебільний титул. Хоча, — додавала вона після того замріяно, — зайва тисяча доларів удома теж не завадила б.

Після народження Меррі, коли влітку вони вперше поїхали в Діл, люди не зводили очей із одягнутої в купальник Дон — звичайної відпочивальниці в купальній шапочці. Вона не надягала суцільний купальник фірми «Каталіна» (в якому її бачили на конкурсі в Атлантік-Сіті) — білий, із логотипом трохи нижче стегна. Шведу страх як подобався цей купальник, він пасував їй просто дивовижно, проте після Атлантік-Сіті вона жодного разу так його й не вдягнула. Однак люди витріщалися на неї, незважаючи на колір і фасон купальника, який вона вдягала, зрідка підходили, щоб сфотографувати чи взяти автограф. Однак ще більше клопоту, ніж витріщання, викликала їхня підозріливість.

— Чомусь, — казала Дон, — жінки завжди бояться, що якщо я колишня хтось там, то відбиватиму їхніх чоловіків.

«А хтозна, — думав Швед, — може, й справді бояться, що Дон відіб’є у котроїсь її благовірного: жінки теж не сліпі, бачать, як витріщаються чоловіки на неї, де б вона не була». Та він і сам це бачив, але його це анітрохи не бентежило: Дон виховувалась у суворих традиціях, і сумніватися в її подружній вірності не було причин. Втім, це бентежило Дон, так бентежило, що спочатку вона перестала з’являтися в купальнику — взагалі будь-якому, — в пляжному клубі; а потім, хоч і дуже полюбляла прибережні хвилі, перестала ходити на клубний пляж. Якщо ж виникало бажання скупатися, вона сідала в автівку і їхала за милі до Ейвона, де ще маленькою не раз проводила із сім’єю тиждень батьківської відпустки. На пляжі Ейвона вона була проста мініатюрна ірландка з зібраним у пук волоссям, до якої нікому не було діла.

Вона їхала в Ейвон, щоб утекти від власної краси, та в неї це виходило не краще, ніж відверто хизуватись нею. Щоб змиритися із цим і не журитись, що вона затьмарює все інше, слід мати сильну вдачу і садистську жилку. Коли природа наділила вас яскраво вираженими рисами, що виділяють вас на