Василь Миколайович Шкляр - Характерник

— Гдє Казатул? — крикнув він до стрільців і заплічних умільців. — Сискать нємєдля!

Найспритніші кинулися в бік храму Василя Блаженного, побіг і Мотя, радіючи, що відтепер він стане на місце головного заплічного майстра, проте Казатул як у воду впав. Таки впав, бо на березі Москви-ріки знайшли забризкану свіжою кров’ю руду хламиду, і Мотя ще з більшою радістю перехрестився:

— Утоп.

Решта все відбулося як треба — розчленоване тіло самозванця Мотя з підмайстрами батога і заліза перенесли на Болото й розвішали на кілках там само, де вороння склювало до білої кості останки Степана Разі.

Заплічного ж майстра Казатула більше ніхто не бачив ні живого, ні мертвого, і всі вирішили, що він таки втопився в Москві-ріці.

Государ Олексій Михайлович загалом був задоволений стратою, він, як мудрий державний муж, умів сприймати дрібні недоречності з гумором. Головне — досягнення мети, а хто там втопився чи відрубав голову раніше за руки-ноги, немає державного значення. Може, то й на краще, що хлопець, котрий узяв ім’я його сина, довго не мучився. Тішайший відчув, як у його серці тане гнів на кошового Сірка й запорожців. Він покликав свого свата Артамона Матвєєва, голову Малоросійського приказу, й велів послати гінця у Севськ, аби затримане жалування для козаків негайно допровадили на Запорожжя. Потім, наче між іншим, запитав у Матвєва, що могло статися з катом Казатулом. Чому він ні сіло ні впало в останню мить посунувся глуздом?

Олексій Михайлович чекав, що Артамон пояснить це так, як і він: чоловік, який відрубує людям голови, рано чи пізно втрачає свою. Якщо не саму головешку, то мізки напевно. Однак думний боярин Матвєєв, трохи повагавшись, дав таку відповідь, від якої в Олексія Михайловича з потилиці до поперека поповзли мурашки. Вірний навушник[90] Матвєєва піп Капітон шепнув йому, начебто хтось утовкмачив у Казатулову голову, що він через каверзи підступних бояр змушений стратити не самозванця, а істинного царевича Симеона.

— Акая хрєнь! — засміявся Олексій Михайлович, але Матвєєв добре бачив, що йому зовсім не смішно.

3

У місяці жовтні, коли на ганебному січовому стовпі вже спорожніло лелече гніздо, схоже на шапку загадкового велета, що повісив її тут до свого нового пришестя на Січ, коли на Дике поле й Великий Луг знов налягли, наче море, густі непроглядні тумани, ось тоді курінний Добривечір зі своїми кальниболотцями та всі козаки, що вільно чи невільно перебували в Москві, з Богом повернулися на Запорожжя. Якраз під той час Сірко зі своїм військом прийшов із Криму, де на суходолі та морських розливах щасливо повоював бусурменів, звільнив чимало християн із брану й, окрім доброї здобичі, привів на Січ значних полонених татар-язиків.

Відклавши їх допит, кошовий насамперед покликав до свого куреня Добривечора, Іваника, Тхорика та Вовкотруба, щоб розпитати, як їм їздилося до Москви. Добривечір дав вичерпний звіт, почавши з тієї несподіванки, що спіткала їх аж ген за Тулою, коли звітрилися донці.

— Втекли? — здивувався Сірко.

— Втекли, шельми.

— У колодках?

— Ні, колодки зостались на возі, — сказав Добривечір. — І ключ у мене зостався, а донці розтанули, як роса на сонці.

— Буває, — кивнув Сірко, скосивши очі на чашечку люльки, яку саме розкурював. — І ви не чули, коли те сталося?

— Кирик сказав, що чув уночі тупіт коників-стрибунців, але хіба коники тупотять? — виправдовувався Добривечір.

— Буває, — знов кивнув кошовий. — Хіба ти ніколи не чув, як чхає комар?

— Ну, не знаю. Але все, що не є, на добро вийшло. І донці на волі, і ми не в московській темниці.

— Семена Горбця жаль, — пакнув димом Сірко. — Славний хлопчина був.

— Ой, не кажи, отамане, — погодився Добривечір. — Нам у дорозі він став за рідного. Сказав, що якби й міг, то не втікав би. Мусив допити цю свою чашу до дна.

Тхорик схлипнув. Іваник і Вовкотруб опустили очі на вуса.

— То ви страту не бачили? — спитав Сірко.

— Додому спішили, — сказав Добривечір. — Якби там загаялися надовше, то не знаю, чи й повернулися б.

— Не зміг би я, батьку, дивитися на таке, — шморгнув носом Тхорик. — Семен Горобець був мені як брат.

— Теж правильно, — сказав Сірко. — То ви там і не погуляли? Не поколошкали бодай лиходільниць?

— Не до гульні було, — відповів Добривечір, ховаючи очі.

— Не до гульні, — услід за ним повторили кальниболотські гайдамаки.

Сірко похвалив їх за добру роботу, і Тхорик, косуючи на мисник, мав ще надію, що кошовий запропонує пом’янути Семена Горобця, але не щодня котові масниця. У батька Сірка було клопотів під зав’язку, і він відпустив кальниболотців, пообіцявши покликати їх, коли дуванитимуть[91] кримську здобич.

Допитавши язиків через товмача, якого так і звали Товмач, прецінь і родом він був із села Товмач, Сірко притомився, бо то була довга пісня, коли татарин каже слово, а Товмач йому десять, — знав-бо, холера, татарську мову краще за кримчаків, тому й допитував довго, не випускаючи з рук малахая.

Тож після походу та допиту Сірко притомився і вирішив лягти спати раніше, разом із півнем паном Горлом, який уже влігся під драбиною в сінях, підклавши під свою гребенясту голову грябця замість подушки, як ото чоловік підмощує руку. Через густий туман звечоріло раніше, а кошовому спалося на туман, як на дощ.

Він уже роззувся і хотів було витягти з вуха сережку, щоб заховати її в чобіт, але раптом тихенько бренькнула шибка й на столі погас каганець. Серце Сіркове тенькнуло, він ще ніколи так не чекав цього знаку, тому й спитав не так, як завжди:

— Ти живий? Якщо так, то заходь.

До куреня вступив Кирик. Сірко навіть у темряві бачив його загострені вуса, схожі на ластів’ячі крила, й короткий оселедець, що спадав пластунові за вухо.

Кирик по-своєму, якимось химерним робом, сів навпроти Сірка, наче завис у повітрі, але кошовий сказав, щоб він узяв ослінчик і не тратив намарне сил. Кирик послухався, підсунув ослінчик ближче до ліжка, на якому сидів босий Сірко, і доповів, що все зроблено так, як велів кошовий.

Сережка у вусі Сірка так зблиснула, аж Кирик побачив його широку усмішку на всі передні зуби — прижовклі від люльки, зате рівні й міцні,