Василь Миколайович Шкляр - Характерник

побачити страту Лжесимеона. Мешканці московських слобід та навіть люд із найдальших околиць і деревень[87] ще вдосвіта почали стікатися до середмістя столиці, і невдовзі стрільцям довелося перекрити вулиці, аби розбурханий натовп не наробив шкоди місту, не почавив невинних людей. Таке вже траплялося під час гучних страт, хоч би й того Степана Разі, коли тріщали палісади, ізби, тереми, коли завалився міст над Яузою, а людей у тисняві гинуло більше, ніж на лобному місці.

Кого тут тільки не було! Ратники в червоних, синіх, білих, рудих та сірих каптанах, уся дворова знать — бояри, окольничі, стряпчі, дяки і піддячі, думні й чиновні люди, купці з довжелезними бородами, патріарх Іоаким, попи й ченці, міщани в дешевих зіпунах та тілогріях, селяни в личаках і довгих сорочках, підперезаних мотузками, жінки у святкових сарафанах і високих кокошниках, простоволосі дівки, обірвані босі каліки і юродиві, скоморохи з розмальованими мордами цапів, баранів, ведмедів, вовків та невідь-якої звірини, і хоч кожен із них мав при собі волинку, дудку чи балалайку, ніхто не наважувався бодай бренькнути перед таким цікавезним видовищем. Вирізнялися в цьому юрмищі строкато вбрані лиходільниці[88], густо намащені рум’янами та білилами, з підведеними сажею бровами і віями. Заміжні жінки хрестилися, спльовували й тислися від тих хвойд чимдалі, міцно тримаючи за руки дітлашню, яка тут поводилася напрочуд тихо і чемно, відчуваючи сувору врочистість дійства.

Роззяви сиділи на мурах, частоколах, на брамах, деревах, на тисових дахах теремів і дзвіницях; один молодець навіть розсівся, звісивши ноги, на дулі сторожової гармати біля кабака «Под пушкой», але стрільці стягли його звідти, як паршивого кота, ще й нам’яли боки.

Усе те бачив з висоти кремлівської царської башти великий князь Олексій Михайлович, який цього разу взяв із собою свою другу жінку Наталію Наришкіну. Вона сама напросилася подивитися на страту Лжесимеона, наче хотіла переконатися, що це таки самозванець, а не справдешній син Олексія Михайловича, котрого йому народила покійна Мар’я Іллівна. І тепер цариця з нетерпінням чекала, коли на лобному місці з’явиться той нещасний хлопчина.

— Над-било Пєтьку с собой пріхватіть, — сказав Олексій Михайлович. — Пущай поглазєл би.

— Полно-тє! — Наталія Кирилівна зморщила свого закандзюбленого татарського носа. — Рєбьонка пужать[89].

— Будущєму государю нє ізлішнє.

Ці слова полестили цариці, оскільки її «Пєтька» не належав до перших престолонаступників, і вона обволокла чоловіка гарячим закоханим поглядом.

— Ти, Лєксєй Міхалич, как всєгда, прав, — змінила тон Наталія Кирилівна. — В слєдующій раз нєпрємєнно вазьму.

Вона вже веселіше поглянула на лобне місце.

— Чєво оні волинят? — спитала.

— Потєрпі малєнько, душка, — сказав Олексій Михайлович. — Всьо видєржано в рітуалє.

— А ти нічєво от мєня нє утаіваєш?

— О чьом ти? — Він глянув на неї стривоженими оленячими очима.

— О Сімєонє.

— Разє я свойо дітьо отдал би на казнь?

— В прошлую битность єщьо нє такоє случалось, — сказала цариця Наталія.

— Ти о дєдушкє Іоанє, душка?

— Нє токмо.

— Я Тішайшій, а нє Грозний, — сказав Олексій Михайлович.

Натовп на Красній площі враз заворушився, і там прокотився злякано-стриманий гомін:

— Вядут! Вядут!

Ударив дзвін, і до лобного місця навпроти храму Василя Блаженного рушив конвой стрільців, прокладаючи між велелюддям живий коридор. Услід за конвоєм ступав кат Казатул у рудій хламиді з каптуром на голові, проте з відкритим лицем, і вів Лжесимеона зі зв’язаними за спиною руками. За ними строєвим кроком також ішов відділ стрільців, стискаючи в довгих, до ліктя, коричневих рукавицях мушкети. Казатул не любив ні помічників, ні конвою, що дихав йому в спину, але такий був порядок. Лише на помості лобного місця він залишався сам на сам зі своєю жертвою і тоді ставав Божою десницею.

На самозванцеві теж була тюремна опанча, але йшов він на страту простоволосий, низько схиливши голову, чим засмутив царицю Наталію. Вона не могла розгледіти того, що їй кортіло. Кат вивів Лжесимеона на високий дощаний поміст, але смертник так і не підвів голови. Схоже було, шепотів молитву чи боявся побачити грубе знаряддя з дубових брусів, на якому його розіпнуть перед тим, як четвертувати.

— Красавчік, однако, — прошелестів шепіт серед лиходільниць, котрі стояли набагато ближче до лобного місця, ніж цариця Наталія.

— Я би, Арінка, таково опрокінула. А ти?

— Циц. Нє потєхє врємя.

Дяк Судного приказу Павсікакій, стоячи біля підніжжя лобного помосту, розгорнув звій паперу. Його громовий голос розколов кам’яну тишу над Красною площею. Павсікакій звідомив народові царську грамоту — на лобному місці стоїть вор, самозванець, лиходій, боговідступник, який привласнив ім’я покійного царевича Симеона Олексійовича, щоб зворохобити легковірну чернь, закликати орду і війною піти на Москву… Тому великий государ повелів, а патріарх Іоаким, бояри, окольничі й думні люди постановили скарати самозванця тією ж лютою смертю, що й розбійника Степана Разіна.

Лиш тут самозванець отямився, ніби йому враз розвиднилося, де він опинився і, коли кат Казатул узяв його за плечі, щоб покласти на дубову «кобилу», він раптом почав пручатися й вигукувати, що він не самозванець. Уперше, відколи на Москві з’явилося лобне місце, злочинець повстав проти ката, почав з ним борюкатися, але сили були нерівні. Казатул кинув жертву спиною на колоди і чи то зі злості, чи боявся, що самозванець знов чинитиме спротив, згарячу відступив од правила четвертування. Замість того, щоб спершу відрубати по лікоть руку, потім по коліно ногу, відтак знов відтяти руку й ногу, він високо замахнувся сокирою і відсік голову. Натовп ахнув, непоклінна голівонька покотилася з пліч, кривавлячи дерев’яне підмостя.

Цариця Наталія відвернулася. Олексій Михайлович споглядав страту з холодним спокоєм і навіть завважив помилку заплічного майстра.

Так он воно що! Казатул не схибив. Він, бідолаха, схибнувся. Кинув закривавлену сокиру на поміст, зійшов униз і рушив до храму Василя Блаженного у бік Москви-ріки. Його ніхто не зупинив. Усі зрозуміли, що з катом сталася якась порча і марно було б завертати його на лобне місце, щоб він довершив справу.

Не розгубився дяк Розбійного приказу Павсікакій. Добре, що неподалік стояли напоготові заплічні підмайстри батога і заліза. Павсікакій подав знак, і найдужчий із них зарізяка Мотя в одну мить вискочив на поміст і, вхопивши сокиру, відрубав ноги й руки обезголовленому мертвяку. Такий непередбачуваний трапунок трохи розчарував юрбу, як і бояр та думних людей, але, з іншого боку, додав до видовища свого смаку. Несподіванка з Казатулом мала свою цікавинку,