Андрій Анатолійович Кокотюха - Червоний. Без лінії фронту

кону всякий раз стояло кілька вантажівок із вугіллям, яке виписували для потреб театру як гонорар. Натуральний обмін, якщо хочете. Міняти виставу на харчі не могли, бо тут же, як я вже згадувала не раз, нічого не росло. Нечисленні північні села нічим потішити не могли, хіба самогоном чи бражкою.

Мене брали з собою завжди. Без костюмера непросто, і взагалі я за кілька років навчилася при театрі бути майстром на всі руки. Задля виживання треба стати незамінною, і мені це вдалося. А того разу, про який згадую, вибратися з міста хоч на добу стало для мене питанням особистої безпеки.

Відразу після нового року у Воркутинське УМДБ прислали нового співробітника. Капітан Смоляков, за прикладом колег, побував у нас на виставі. Потім, за тим самим прикладом, пройшов за лаштунки, приніс дві пляшки шампанського. Плітки розходяться дуже швидко, й скоро від актрис я почула: Смолякова до Воркути вислали. Такий спосіб покарання за провину, суть якої я так ніколи й не дізналася. Капітана направили в Комі подалі від гріха й очей попереднього керівництва, прибув сам, без родини, хоч одруженим ніби колись був. Пошепки, в кулуарах, цікаві акторки розповідали страшну історію: дружина Смолякова або трагічно загинула, або, що більше схоже на правду, він її вбив. Оце й стало причиною заслання.

Я була занадто безтурботною. Втратила обережність, сама не розуміючи, як, коли й чому. Пильну увагу до себе з боку Смолякова помітила занадто пізно, аби вжити заходів чи просити когось старшого й досвідченішого про допомогу. Капітан поклав око саме на мене, вісімнадцятирічну хохлушку. І намірився взяти мене приступом, штурмом, не бачачи на своєму шляху перешкод.

Трьох місяців вистачило, аби я дізналася про залицяльника достатньо, щоб злякатися по-справжньому. З уривків різних розмов зрозуміла: Смоляков багато пив, але на заздрість іншим п’янів повільно й убити його алкоголем — справа не проста, майже безнадійна. Також він вирізнявся жорсткістю навіть у своєму середовищі, де згуртувалися переважно чоловіки із садистичними нахилами. Тут, у Воркуті, де зеків було більше, ніж вільних людей, дати раду на службі могли лише такі. Нарешті якось почула найгірше для себе. Виявляється, Смолякову нещодавно виповнилося тридцять чотири, а померла за нез’ясованих обставин дружина мала на чотирнадцять років менше.

Капітана цікавили жінки саме такого віку, а якщо молодші — узагалі чудово.

Хворобливо, небезпечно для жінок цікавили.

Спершу я чемно приймала знаки уваги, намагаючись усе ж тримати Смолякова на відстані. Аби не чутки, яким я вірила, інтерес із боку високого, ставного, ще й блакитноокого мужчини міг лестити. Трохи зупиняло, що він із держбезпеки. Проте в перспективі триматися поруч із чекістом — не найгірший варіант. Принаймні купа моїх знайомих використовували подібні зв’язки для залагодження передусім власних, але також — чужих проблем.

Та почуте змушувало боятися.

Капітан же ніби не відчував мого настрою. Чи навпаки: усе відчував, розумів — і навмисне форсував події. Користуючись моїми страхами, з одного боку, й безвихідним становищем тут, у Воркуті, де не заступляться навіть близькі друзі, — з іншого. День, на який припала наша шефська вистава, був його вихідним, і я наперед запрошена в кіно, потім — до ресторану, далі — все ясно.

Розуміла, що поїздка — лише відстрочка. Та все одно зраділа можливості забратися з міста й бодай добу перевести подих, зібратися з думками й придумати бодай щось, здатне захистити від наполегливого офіцера. У театрі все давно помітили, але заступитися не зміг би навіть Прохор Власов. Одне діло — пиячити з міською партійною й чекістською знаттю. Інше — зашкодити одному з них утілити свої найогидніші бажання. Переконана: нічого доброго й красивого від Смолякова чекати не слід.

З такими сумними думками я й поїхала.

Щойно прибули на місце — інша напасть, тепер уже для нас усіх. Виявляється, напередодні в одному з віддалених табірних пунктів спалахнув бунт. Ясна річ, про таке в наших краях, та й взагалі будь-де в СРСР, не оголошували ані по радіо, ані в газетах. Усе гуляло на рівні чуток. За публічне поширення яких легко загриміти коли не в табір, то за ґрати на кілька діб і далі на примусові штрафні роботи. Проблема полягала ще й у тому, що частині бунтівників удалося захопити зброю, вирватися й навіть подолати значну відстань до найближчого на їхньому шляху селища. Там вони дали короткий бій регулярній військовій частині, піднятій по тривозі. Солдати швидко розмазали зухвальців по мерзлій землі. Бунт ніби локалізували.

Але все сталося лиш якусь добу тому.

Між селищем, де втікачі дали останній бій, і нашими підшефними — менше десяти кілометрів. Тутешні каторжани могли підхопити бунтівну заразу. Місцеве начальство мало підстави скасувати нашу гастроль.

Зашкодив цьому талант Прохора Власова домовлятися про все з усіма.

Наш режисер заплющив очі на те, що провідний актор напився ще вдень і, навіть якби прочухався, для виходу на сцену не годився. Лицедії швидко й звично внесли у виставу корективи. Усе одно це мало вигляд такого собі бенефісу. «Сільву» або «Севільського цирюльника» в повному обсязі не покажеш. Умов нема, та й шахтарям воно не треба. Зате невеличкі фрагменти відразу з кількох вистав ішли на «ура». Залишилося перетасувати так, обійтися без участі Власова.

І заробити таке потрібне вугілля.

Людей набився повен клуб, так завжди було. Мені всякий раз здавалося: селища ніби вимирають, коли туди приїздить не лише наш театр — узагалі будь-хто, здатний бодай трошки розважити. Показати інакше життя, яскравіше за сіре холодне шахтарське повсякдення. Не обходилося без п’яних — приходили першими, додавали біля входу за рогом. У залі погано стримували емоції, й актори демонстрували залізну витримку, тримаючи дійство в потрібному ритмі й не відриваючись на репліки. Часто двоє-троє пробиралися до вхідних дверей покурити, прочиняли їх, та не виходили, аби під час перекуру нічого не пропустити. Жінки починали мерзнути, вимагали зайти або туди, або сюди, це переростало в сварку, подекуди — в коротку сутичку: завжди знаходилися охочі навести лад. Актори все одно робили своє, і на моїй пам’яті припинили лиш раз — тоді п’яного раптово знудило, він почав голосно блювати просто на задній ряд, тут уже закрутилася справжня жорстка бійка. Того разу виставу довелося перервати й продовження не було. У натовпі вже з’явилися ножі й заточені терпуги, полилася кров, заголосили жінки, заревли діти, наспілі міліціонери стріляли в повітря.

Але того вечора обійшлося.

Концерт тривав на диво й щастя спокійно, ішов звичним руслом, навіть незмінні п’яниці не заважали,