Марія Кореллі - Спокута сатани

Болісна усмішка зникла з його обличчя, спокій повернувся до нього, і я поспішно змінив тему розмови. Я дійшов висновку, що мій неперевершений друг, як і деякі інші особливо обдаровані особистості, мав певну «манію», і стосувалася ця його «манія» предметів надлюдських, а отже, на мою думку, нереальних.

Моя натура, яка у дні нужди вагалася між духовними прагненнями та пошуком матеріального зиску, з появою несподіваного багатства швидко схилилася на світський бік: для такої людини, якою я став, будь-які роздуми про незримі сили в нас та поза нами були пустопорожньою балаканиною, не вартою того, щоб витрачати на неї розумову енергію. Якби хтось надумав пояснювати мені закон Вічної справедливості, який веде до добра не лише окремих індивідів, а й цілі нації, − я б зневажливо розсміявся. Але тепер я знаю напевне: людина, хоча й силкується уникати істини, однак справді містить у собі частку Божества; і якщо людина зумисне опоганює її своєю нечестивістю, то мусить знов і знов очищуватись у шаленому полум'ї такого всеохопного розпачу, який слушно називають невгасним вогнем Пекла!

XXII

Двадцять першого травня після полудня я в супроводі Лючіо вирушив до Віллосміру щоб приготуватися до прийому світської юрби, яка мала зібратися там наступного дня. Амієль поїхав з нами, але свого слугу Морріса я залишив наглядати за кімнатами в готелі та пересилати спізнілі телеграми.

Погода була тиха, ясна й тепла, і молодик вузьким серпом окреслювався в небі, коли ми вийшли зі станції та сіли в подану заздалегідь натачанку. Станційні службовці запобігливо вітали нас, особливо втуплюючи погляди в Лючіо та мало не роззявляючи роти з подиву: його щедра плата залізничній компанії за спеціальні потяги для завтрашніх гостей, без сумніву, збуджувала мовчазний захват. Коли ми наблизились до Віллосміру та в'їхали в оточену з двох боків дубами та буками чудову алею, що вела до замку, в мене вихопився вигук захвату: усю дорогу перекривали арки з прапорів та квітів, і святкові гірлянди були прикріплені до гілок дерев. Шпилястий портик біля входу був задрапований яскраво-червоним шовком та оздоблений фестонами з білих троянд, і щойно ми вийшли з екіпажа, елегантний паж у блискучому червоному костюмі, гаптованому золотом, розчинив двері.

− Маю надію, − сказав Лючіо, − ви погодитесь: усе настільки довершене, наскільки це можливо в цьому світі. Слугам добре заплачено, вони досконало знають свої обов'язки й не завдадуть вам клопоту.

Я не міг знайти слів, щоб подякувати йому за бездоганний смак, із яким було оздоблено старовинний маєток. Я в захваті обходив кімнати: і всю цю розкіш може дати багатство!.. У вітальні я знайшов цілі купи червоних і білих троянд: в одному кінці кімнати височіли величезні квіткові піраміди, за якими, як повідомив Лючіо, невидимі музиканти виграватимуть солодкі мелодії. Велику залу було декоровано під мініатюрний театр; сцена ховалася за важкою завісою з золотого шовку, на якій опуклими літерами було вигаптовано відомі слова Шекспіра: «Цілий світ − театр, і всі ми − лиш актори».

− Я влаштую живі картини в театрі, щоб заповнити час, − сказав князь. − Світських людей наших днів швидко втомлюють одній ті самі розваги, відтак, доводиться мати про запас декілька цікавинок, щоб звеселяти пустопорожні голови, які нудьгують у товаристві самих себе. Факт, що люди навіть не можуть довго розмовляти між собою: їм просто нема що сказати! О, не оглядайте сьогодні парку: лишіть і для себе кілька сюрпризів на завтра. Ходімте обідати.

Він узяв мене під руку, і ми ввійшли до їдальні. Стіл був заставлений квітами, дорогими фруктами та різноманітними делікатесами; на нас чекали четверо слуг у червоно-золотих лівреях і Амієль: він, як завжди, в чорному фраку, стояв позаду від стільця князя Ріманського. Коли розкішний обід було скінчено, ми з Лючіо спустились у сад, щоб викурити кілька сигар та поговорити.

− Ви, Лючіо, все робите ніби за допомогою чарівного жезла, − сказав я, захоплено дивлячись на нього. − Усі ці декорації, лакеї…

− Гроші, любий мій друже, гроші і тільки гроші! − зі сміхом перепинив мене він. − Гроші − ось відмичка диявола. Ви можете мати королівський почет, не обтяжуючи себе жодними королівськими обов'язками, − якщо тільки спроможні за цей почет заплатити. Усе це − питання ціни.

− Але ви, крім того, маєте бездоганний смак!

− Справді, смак − важлива річ. Деякі багатії мають менше смаку, ніж якийсь продавець яблук. Я знав одного, який із надзвичайноювульґарністю звертав увагу гостей на вартість речей, які мав у своїйоселі. Якось, щоби збудити мій подив, він показав мені бридкийпорцеляновий таріль, єдиний на світі, і сказав, що коштує той тисячу гіней. «Розбийте його! − порадив я. − Ви дістанете втіху, усвідомивши, що знищили неподобну річ вартістю в тисячу гіней». Бачили б ви його обличчя! Він мені більше не показував раритетів.

Я засміявся, і кілька хвилин ми мовчки ходили сюди-туди. Раптом я відчув на собі пильний погляд свого приятеля і, швидко повернувши голову, зустрівся з ним очима.

− Я щойно думав, − сказав він, − що сталося б із вашим життям, якби ви не успадкували цього багатства і якби… якби я не опинився на вашому шляху?

− Без сумніву, я помер би з голоду, − відповів я, − ніби щуру норі, у непроглядній нужді.

− А от я маю в цьому сумнів, − мовив він замислено. − Можливо, ви зробились би видатним письменником.

− Чому ви це говорите тепер?

− Тому, що я прочитав ваш твір. Він сповнений світлих ідей; якбиці ідеї були результатом щирого переконання, вони могли б увійти досерця публіки, − вони були здорові. Публіка недовго задовольняється штучністю та облудою. Ви пишете про Бога; однак, за своїмзізнанням, ви не вірили в нього навіть тоді, коли писали, хоча це булозадовго до нашої зустрічі. Отже, твір не був результатом щирого переконання, і саме це є причиною вашої літературної поразки. Коженчитач бачить, що ви не вірите в те, про що пишете; сурма слави ніколи не заграє гімну перемоги для автора вашого штибу.

− Благаю вас, не говорімо про це, − промовив я з роздратуванням. − Я знаю, в моєму творі чогось бракує, − можливо, саметого, про що згадуєте ви. Однак я не хочу думати про це. Нехай мійтвір загине; найімовірніше, так і станеться. Може, в майбутньомуя напишу щось краще.

Князь востаннє затягся сигарою й пожбурив недопалок у траву,