Світлана Володимирівна Тараторіна - Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна

Цегет, про яке тихе лихо попереджав? — міркував Тюрми. — Дві загадкові смерті. Самогубство чи хтось допоміг? Хто? Сашко Хоменко?»

Відживлений нахилився і витягнув з шухляди баночку з сухим варенням. Минуло два місяці відтоді, як він востаннє їв зілля. Але зараз він мав переконатися у здогадках.

— Я хочу знати, що сталося з Сашком Хоменком, — сказав Тюрин баночці. Він знав, що це так не працює. Видіння приходять самовільно, але сподівався на успіх.

Узяв слоїк, покрутив у руках, зняв накривку і поклав до рота нудотно-солодкий фрукт.

*

Кров! Так багато крові. Я не зміг. Мусив устромити ножа у його серце, але не подужав. Лисенко, Чубинський, Городоцький тільки дивилися. Боягузи! А цей хлопчик… ще зовсім хлопчик… трошки старший за мого сина і теж Сашко… приставив лезо до свого горла і зробив швидкий рух. Я кинувся до нього. Хлопчик упав на мої руки, на його обличчі з’явилася щаслива усмішка. Сказав, що вона почула. Що вона задоволена жертвою. Це були його останні слова. А потім нас затопило сяйво, що наче розчинило тіло Сашка. Всередині Стрітенської ніби запалили мільйони свічок. Я заплющив очі, а коли отямився, побачив інших. Вони були мертві, а переді мною стояла Апі — жахлива і прекрасна водночас. Я впав навколішки. Вона торкнулася мого обличчя. Почала вивчати риси, як будь-яка смертна сліпа, намацала шрам і посміхнулася.

— Змію сподобалася твоя кров, — пролунало у моїй голові. — Я це відчуваю, тому віддаю тобі найцінніше, — Апі простягнула круглий предмет, схожий на яблуко, загорнуте у золоту фольгу. — Твоя кров відродить це, коли прийде час.

— А коли прийде час? — прошепотів я. Почувався обраним. Пошанованим великою честю.

— Коли твій син виросте, у небі запалає летюча зірка, а люди і нечисть будуть готові до нової великої війни. Тоді він мусить принести серце й інші дари до місця, де спить Змій, — проказала змієнога в моїй голові.

Церква здригнулася. Я відчув, як мій мозок роздирає божевільний лютий сміх. І тільки тепер зрозумів, що накоїв.

— Ні! Я відмовляюся, — закричав я. — Ти його не отримаєш!

Але було запізно. Серце залишилося в мене. У місті почало прокидатися сліпе зло, породжене матір’ю Змія…

Я мушу врятувати родину. Відіслати сина якнайдалі. Туди, де Апі безсила…

Який же я дурень! Серце Змія лише ключ, але той, хто ним скористається, має принести останню жертву — самого себе.

*

У коридорі рипнули мостини. Тюрин потер скроні. Він тяжко вибирався з марудного страшного сну. Ще не розумів, як його оцінювати, не хотів думати про вчинок батька, але знав одне — Сашко Хоменко помер. «Апі безпомічна. Вона потребує помічників», — сказав Перетц. Отже, хлопців збирав хтось інший.

— Дідько, треба знову починати спочатку, — собі під ніс прохрипів Тюрин.

У коридорі знову почувся шум. Дзвони на Софії пробили північ. Тюрин підвівся і визирнув за двері. Довгі тіні виповзали з відчиненого кабінету Рапойто-Дубяга. Шепіт здавався шелестом листя. Ще до того, як Олександр Петрович досяг світлої смуги, з кімнати вислизнула постать. Чоловік стискав у руці невелику теку. Високо піднятий комір шинелі, насунутий кашкет не дозволяли впізнати нічного гостя. Але особливий нахил голови, рвучкі нервові кроки здалися знайомими.

— Стій!

Порожні коридори рознесли луну. Чоловік не обернувся. Десь гримнули шибки, і поверхом пролетів холодний вітер. Тюрин добіг до відчиненого вікна. На даху сторожки ще виднілися чорні сліди утікача, а з вулиці долинуло цокання візника. За кілька годин перший сніг зітре всі згадки. Не встиг поліціянт обміркувати подальші дії, як інший силует відліпився від тіні. В останню мить Тюрин зупинив важкий кулак. На нього витріщився здивований Рапойто-Дубяго.

— А чого ви біля відчиненого вікна? — людополіціянт визирнув надвір. — Хоча вам же не холодно. Добре, що ви тут. Я його знайшов.

— Кого? Голубєва? Здається, він тільки-но вистрибнув з вікна.

Рапойто-Дубяго перехилився через підвіконня, кілька секунд вдивлявся в темряву, потім розвернувся до Тюрина і зміряв прискіпливим поглядом.

— Там нікого. А ви маєте дивний вигляд. Шрами зникли і щоки, здається, порожевіли.

— Кого ви знайшли? — запитав відживлений.

— Того, хто вербує хлопців. Головного в нашій таємній організації, — очі Рапойто-Дубяга спалахнули завзяттям. — Усі ниточки ведуть до Тропінкіна.

— Тропінкіна? — Тюрин ніяк не міг зосередитися на тому, що каже колега.

— Так, учителя латини. Всі діти, гімназисти з зошита, свого часу брали в нього уроки. І записка Цегета. Мене відразу здивував напис латиною, ще й на гімназіальному зошиті. Я перевірив. Це з уроку Тропінкіна. А оце прислів’я латиною — «згори тихо, а всередині лихо»… Ви помітили, як Цегет його підкреслив? То я впевнений, це теж про Тропінкіна. Зовні тюхтій тюхтієм, під п’ятою у тещі, а насправді — голова таємної організації змієпоклонців. І ще один цікавий збіг — його сина вкусили кощі, коли тому було дванадцять. Може, через це така пристрасть до дванадцятилітніх? І останнє — вам сподобається. Адреса його квартири — Велика Житомирська, 33. Второпали? Ніс до носа зі Стрітенською церквою. І ще… — зам’явся Рапойто-Дубяго, — я багато думав над тим, що ви казали про Сашка: що це він міг відродити таємну організацію. Ні. Він би такого не утнув. Сашко мертвий, хай як би мені хотілося зворотного. Але Тропінкін і йому давав уроки. Тож треба брати.

— Тропінкіна?

— Так! Та що з вами? Надворі нікого — точно вам кажу.

VII

Микола Павлович Тропінкін займав нижню квартиру в будинку, що виходив на Львівську площу. У Києві його давно називали «зміїним». Низ еркера над входом до внутрішнього двору прикрашали кам’яні змії. У химерних передранкових сутінках вони, неначе живі, перепліталися з гілками богодрева. Лапате каштанове листя розповзалося від стовбура. А над кроною, верхи на лебеді, посміхався хлопчик.

Кілька хвилин довелося стукати у парадні двері, доки не з’явилася заспана покоївка. Нарешті з кімнати виповз скуйовджений Тропінкін, в одному капці й картатому халаті, який він на ходу намагався підперезати.

— Що, що, що відбувається? — злякано затараторив учитель. Від хвилювання раз по раз хапав повітря великими товстими губами, кліпав водянистими очима і шарпав довгий плетений шарф, який невідомого чого вже був на шиї.

— Тропінкін Микола Павлович, учитель латини й інспектор класів у Першій гімназії? — для проформи запитав Рапойто-Дубяго.

Вчитель потягнув за шарф, ніби без того не міг кивнути.

— Збирайтеся! Вас звинувачують у державній зраді й підривній таємній діяльності, — людополіціянт розплився у хижій посмішці й наказав одягтися. Йому нетерпеливилося вчинити допит в офіційних стінах.

Тропінкін закляк. Здавалося, його очі от-от виваляться з орбіт. Нарешті він утямив, що наказано вдягатися, хоча