Анастасія Шишкіна - За п'ять хвилин до смерті , Анастасія Шишкіна

– І що мені з тобою робити? – риторично звернувся він до дерев'яної стелі. – Я попереджу Сая й Астара, але ненадовго, домовилися?

– Так!

Шлях назад до корабля був набагато легшим. Отримавши обнадійливе напуття від Брамника, ми вийшли з печери, дійшли до безпечної зони й, активувавши портал, Раян переніс нас під самий корабель.

– Добре, що на Домумдеорумі немає магазинів! – коментував чоловік, завантажуючи мої численні валізи.

За цей тиждень я встигла обійти не одну гномівську крамничку. Придбала купу корисних дрібничок і не тільки.

– Не буркочи й заздри мовчки, – усміхнулася, піднімаючись по трапу.

Не можу нічого з собою вдіяти: важко пройти повз ексклюзивні й рідкісні товари. До того ж я ніколи не марную гроші й купую лише справді потрібне, а якщо до моменту прибуття на Талос раптово моя думка зміниться, то у нас подібний товар можна перепродати в десятки разів дорожче. З якої сторони не подивитися, залишається вигода.

Дорога до храмової планети тривала майже добу. За цей час я встигла і виспатися, і попрацювати, і добряче помучити Раяна. Одним словом, нудьгувати не довелося.

– Містер Хьорст, ваше вбрання, – застібаючи валізу, простягнула чоловіку паперовий пакет. У ньому лежав костюм із натуральної тканини зі стоячим коміром.

Річ у тім, що в Домі Богів діяли свої правила щодо одягу. Ця планета – пристановище тисячі храмів різноманітних пантеонів, і, звісно, кожен має свої правила та традиції. Тому понад тисячу років тому на Великому Зібранні затвердили спільний кодекс поведінки та єдиний стандарт одягу. Для жінок – повністю закриті сукні та покриті голови. Для чоловіків – закриті вільні костюми. Загальною вимогою була натуральність тканин і стриманість кольорів. 

Наш сьогоднішній колір – “Затемнення”. “Темний і глибокий синій відтінок нічного неба, що виглядає загадково й таємниче, змушуючи заглибитися в себе й замислитися над вічним,” – саме так мені його відрекомендувала літня гномиха на ринку. Було щось у цій жінці таке, що я без вагань придбала її товар.

Схопивши свій комплект, я зірвала рушник і попрямувала до душу. Часу залишалося зовсім мало — за пів години ми приземлимося, а хвилювання вже відчутно стискало мене зсередини. Я ввімкнула гарячу воду на повну, сподіваючись, що потік тепла змиє всі тривоги й допоможе хоча б трохи заспокоїти розбурхані думки.

Перші труднощі з’явилися ще до нашого приземлення. Посадкова смуга центрального космопорту виявилася переповненою, і дозвіл на посадку ми чекали довше, ніж сподівалися. Після кількох кіл над містом, нам довелося змінити курс на запасну станцію — менш зручну, але все ж таки придатну для посадки.

Спостерігаючи, як Раян веде перемовини з начальником цієї дослідницької станції, я відчувала, як зростає напруга — пальці нервово постукували по плечу. Захід сонця вже близько.

– Хоч тепер я нарешті можу дізнатися, до кого ми так поспішаємо? – помітивши мій стан, запитав чоловік.

Я не стала озвучувати це раніше, щоб уникнути зайвих питань. Переступивши за поріг старого будинку, на даху якого сів наш шатл, ми одразу відчули, як теплий вітерець пробіг ногами. Дика природа. З останнього мого візиту ці місця зовсім не змінилися. 

– Хелін, – зізналася я, вдихаючи на повні груди чисте повітря.

Які ж тут яскраві фарби…

– Хелін?! Що тебе привело до господарки мертвих?! – чоловік був ошелешений моєю відповіддю.

– Прийшла по пораду.

– Ну ти даєш… детальніше не розкажеш?

– Сам усе скоро дізнаєшся, – щоб згладити трохи грубий тон, я усміхнулася.

Ми мовчки прямували до стоянки світломобілів — єдиного дозволеного тут виду транспорту, заглиблені кожен у свої думки.

Земляна стежка скінчилася, й перед нами постала масивна огорожа, густо обвита плющем. Фарба на ній давно потріскалася, а завіси з кожним рухом видавали моторошний скрипучий стогін. У цьому мінливому світі принаймні щось залишилося незмінним. 

Заплативши старому охоронцеві звичну плату, ми рушили далі.

На землі у два ряди стояли авто. Раян довго розглядав світломобілі, підходив до кожного, уважно оглядав салон, торкався металу, наче намагаючись відчути щось важливе. Нарешті він зупинив свій вибір на старенькому, трохи пом’ятому авто.

– Чому саме цей? – здивовано запитала.

– Ця модель надійніша. В ній краще реалізовано програму захисту пасажирів, – відкриваючи для мене дверцята, коротко відповів він.

Добрий вибір для дикого й повного не надто дружніх тварин тропічного лісу. А головний храм Богині Мертвих знаходився саме в такому місці.

Дякуючи всім богам, ми встигли приземлитися під останніми променями заходу сонця. Побачивши, як останній відблиск зникає за горизонтом, я одразу відчула, як напруга зникає, залишаючи лише відчуття полегшення.

– Встигли! – з радісним видихом промовила я, і, не стримуючи емоцій, щиро поцілувала Раяна.

Він не заперечував, лише усміхнувся у відповідь. Відступивши на крок, я взяла його за руку і впевнено потягла вперед.

Як данину шанування богині, на цій території можна використовувати лише енергію смерті, якою, на наше загальне полегшення, я добре володіла. Створивши над головою кілька яскравих світляків, я впевнено пішла головною стежкою. По дорозі, намагаючись розгледіти шлях крізь густий туман, я збирала яскраві місцеві квіти й плела з них складний вінок.

– Навіщо ти робиш цю прикрасу? – уважно оглядаючи місцевість, із легкою цікавістю запитав чоловік.

– Хелін дуже любить квіти й усе, що зроблено власноруч, – спокійно відповіла, вплітаючи чергову отруйну квітку.

– То це для неї ти в'язала плед? – він вказав на згорток, що ніс у руках.

– Угу.

На підході до храму нас зустріла стара горбата служниця. Її зовнішність була далека від привабливої, але боронь боги, якби хтось наважився це якось продемонструвати. Хелін не прощає зневажливого ставлення до фізичних недоліків. Я вже хотіла попередити Райана, але, побачивши, як він шанобливо вклоняється, заспокоїлася.