Анна Потій - Академія Лідеван. Громова сила, Анна Потій

— Нам однозначно потрібно більше магів-поглиначів, щоб протистояти Повелителям. От тільки… — Фірніет стомлено потер очі.

— Що? — Феліція відклала книгу, яку до цього вивчала.

— Потрібно, щоб були мертві маги із силою поглинання. Мені не хочеться нікого з живих просити пожертвувати своїм життям. Тільки навряд чи хтось в Обителі з нею залишився. Крім Сетірамов, звісно. Можливо, якщо розбити кристал і звільнити їхню сплячу силу, то Еміван і Еділан могли б утримати Обитель, поки інші вибираються. Але чи вистачить у них двох сил? Мені здається, потрібно більше магів.

— Старенький Еміван напевно не проти покинути Обитель і переродитися, але чи хоче цього Еділан? — Феліції безсумнівно було шкода свого прапрадіда, але вона знала, що він вже втомився жити в Обителі. Його не відпускали Повелителі.

— А хіба він має вибір? Еділан мертвий, Феліціє. Ми не можемо його воскресити. Принаймні я не знаю такого способу. Мені б, звичайно, хотілося, щоб він разом із Феллою та Елів повернулися у світ живих, але тут потрібна якась особлива магія.

— Що ж, тоді треба добитися дозволу випустити силу поглинання.

— Так. Я зараз же напишу королеві, а ти поки що відпочинь, прийми ванну, наприклад, а за годину приходь на кухню. Тільки не раніше, — і знову ця загадкова усмішка заграла на обличчі Фірніета.

— Вечеря за тобою, я так розумію? — підморгнула йому Феліція, відчуваючи, що незабаром вона дізнається, що за сюрприз їй приготував коханий.

— Так, — Фірніет притягнув її до себе, ніжно цілуючи.

Передчуваючи щось хороше, Феліція вийшла з бібліотеки і попрямувала до спальні.

Не поспішаючи прийнявши ванну, Феліція переодяглася і пішла на кухню. З-за зачинених дверей тихо долинала музика. Феліція зупинилася в нерішучості, боячись, що прийшла надто рано, і постукала у двері.

— Мені вже можна? — спитала вона.

— Заходь! — відповів їй Фірніет.

Феліція притиснула руку до грудей, намагаючись вгамувати прискорене серцебиття, і невпевнено потягла двері на себе. Картинка, що постала перед її очима, змусила Феліцію завмерти на місці. Замість звичного освітлення кухню заповнили свічки різноманітних форм та розмірів. Полум'я в них танцювало від найменшого коливання повітря і здавалося живим. Підлогу всипали мерехтливі пелюстки троянд, створюючи відчуття присутності у казці. Стіл був накритий для легкої вечері, яка теж трохи мерехтіла. Загадково усміхаючись, Фірніет підійшов до збентеженої Феліції і, взявши її за руку, повів до столу.

— Порошок із мерехтливих парасольок? — спитала Феліція, киваючи на вечерю та пелюстки троянд, які також були розсипані й по столу.

— Так. Це те, що тебе цікавить зараз найбільше? — Фірніет посміхнувся.

— Ні, але… — Феліція не знала, що сказати. Вона почувала себе розгубленою.

Фірніет взяв зі столу келихи і простяг один із них Феліції. Вона завмерла, не ризикуючи брати. Адже їй зараз не можна пити вино.

— У твоєму — виноградний сік, — поспішив її заспокоїти Фірніет.

Феліція взяла келих і подивилася на Фірніета. Він усміхнувся їй і почав говорити.

— Знаєш, Феліціє, я довгі роки жив сам по собі і навіть перестав думати про те, щоб когось зустріти. А потім з'явилася ти й перевернула моє життя з ніг на голову. Спочатку я боявся кидатися в цей вир з головою, але я не міг чинити опір твоїм чарам. Ти зробила мене щасливим. Ти наповнила моє життя змістом. Двічі, — Фірніет торкнувся рукою живота Феліції. — І нехай світ навколо нас зараз на межі катастрофи, мені начхати на все, поки ти поруч. Я буду поряд з тобою до кінця. Я хочу за нас випити.

Фірніет торкнувся її келиха своїм і, зробивши ковток, поставив келих на стіл. Феліція зробила те саме. Вона зазирнула у його очі кольору криги, але з неймовірно теплим поглядом, сподіваючись на продовження. Вона не хотіла вірити, що Фірніетові більше нема чого сказати. І він її не підвів.

Фірніет підійшов ближче і, взявши Феліцію за руку, ніжно усміхнувся.

— Феліціє, ти вийдеш за мене заміж?

Серце Феліції пропустило удар, а потім так відчайдушно забилося в грудях, що перед очима все попливло. Весь світ звузився до коханих очей навпроти і теплої руки, яка її тримала міцно, але ніжно.

— Так, — відповіла вона тремтячим від хвилювання голосом.

Фірніет одягнув на палець Феліції каблучку і, притягнувши до своїх обіймів, поцілував довгим, чуттєвим поцілунком, який поступово привів Феліцію до тями.

— Я вже думала, що не дочекаюся… — тихо пробурчала Феліція, опустившись на стілець.

— Ти чудово знаєш, що мені потрібен час, щоб звикнути до нових обставин. Я важко приймаю зміни, навіть якщо мені вони до вподоби. До того ж, поки в тебе не було паспорта, я не зміг би на тобі одружитися. Тому й сказав, що він тимчасовий. Ти недовго побудеш Сетірам. Звичайно, якщо ти раптом захочеш залишити собі своє прізвище…

— Ні! — квапливо вигукнула Феліція, чим розсмішила Фірніета. — Не хочу я бути Сетірам. Не хочу, щоб мене пов'язували із королівською родиною. Я не звикла до таких почестей.

— От і добре. Давай тепер повечеряємо.

Феліція не поспішала братися до вечері. Отямившись від такого несподіваного, але приємного сюрпризу, вона спершу розглянула каблучку на своєму пальці. Срібна, з великим овальним аместитом по центру і чотирма малесенькими непрозорими фіолетовими каменями, вставленими в завитки по діаметру основного каменю, вона блищала і переливалася відтінками фіолетового в неясному світлі свічок.

— Тобі подобається? — спитав Фірніет.

— Так, вона чудова, — прошепотіла Феліція, захоплено розглядаючи каблучку.

— Колись вона належала моїй матері, — Фірніет сумно усміхнувся і, взявши руку Феліції у свою, залишив на ній поцілунок.

Феліція підвела очі на Фірніета, і вони довго дивилися одне на одного. Тишу порушувало лише легке звучання музики та стукіт їхніх сердець. Їм не потрібні були слова, все, що вони хотіли сказати — вони читали одне в одного в очах.